Інші — це завжди трохи «ми». Говорити з іншими — так чи інакше «говорити з собою». Ми, такі різні, такі складні, неподібні — так часто виявляємось геть однаковими, коли нам страшно, коли ми захищаємо те, що вважаємо найціннішим; і є великою небезпекою думати, що в людському світі є ми чимсь унікальним, з «особливою долею», особливими «загадками душі». Ми є люди, і на різних кінцях світу мовами, влаштованими геть інакше, оповідаємо подекуди одні й ті самі історії.

Втім, і це не вся правда. Ми є справді різними. Особливо — коли нам страшно, коли ми захищаємо те, що вважаємо найціннішим. Хтось обирає битися до останнього, хтось іде на всі можливі компроміси.

Ба більше, що для нас, різних, є «найціннішим»? Так, ми вважали Свободу ключовою цінністю, на якій постала ідея Європи, — натомість усе частіше чуємо, що ключовою цінністю нинішні суспільства західної моделі вважають не Свободу, а «добробут». Так, хтось говорить, що вижити у війні можна, лише «вбивши в собі людину», а хтось, як-от ми, виживає лише завдяки людяності. Хтось шукає «виходи із зону комфорту», а хтось просто ніколи не був у цій зоні. Хтось плачеться про негаразди, для когось ці ж «негаразди» є привілеями. Хтось плекає своїх героїв — хтось боїться і слова «герой». Хтось наполягає відпускати померлих і забувати весь травматичний досвід, хтось — буквально живе зі своїми мертвими і з покоління в покоління передає пам’ять про біль. Врешті, пам’ять теж у всіх має власну історію й контури.

У калейдоскопі способів буття та ідей нам доводиться вишукувати спільне й налаштовувати власний голос так, аби на різних регістрах, для слухачів у різних країнах світу наша історія була чутна у своїй правдивості. Як нам поставити нашу історію в центр, давши кожній іншій історії право так само бути у центрі, перестати мислити категоріями периферій?

Пробудження голосу — обережна робота. Голос, довго затиснутий, може спершу звучати надривно. Звинувачувати, зриваючись на тонкі ноти. Непевно хитатися на вібраціях. Завмирати. Хрипіти. Досвідчений фоніатр знає, як легко зболений голос знову може впасти у прірву тиші. А досвідчений оповідач завше запитує слухача: а яка твоя власна історія? на якій ноті завмирає твій голос?

…Хто сьогодні говорить? А хто мовчить? Хто виграє від цього говоріння? Хто говорить з позицій сильного? Чому той, хто мовчить, мовчить? Як не програти, вдаючись до мовчання? Чому хтось звинувачує — а хтось виправдовується? Є десятки складних питань, які мусимо тримати у фокусі, говорячи до інших спільнот світу, й, навіть знаючи відповіді, не завжди знаємо їм застосунок.
Та насправді — чи ці питання не є нам уже знайомими зі звичного говоріння поміж людьми? Хіба ми уже не знаємо, що говорити — завжди означає «слухати», і що інший, до якого говориш, — це завжди трошечки «ти».