Війна, воєнна агресія, серед іншого, є кризою називання. Звичні нам інструменти мови виявляються безсилими і непридатними серед нової для нас реальності, яка виходить поза межі уяви та розуміння. З’явилися геть нові реалії, але навіть ті, що були нам знаними, набули небаченої інтенсивності.

Чи можемо звичним словом «злочин» називати регулярні цілеспрямовані російські ракетні удари, що мають на меті вбивство сотень цивільних? А навмисне затоплення десятків сіл і містечок із позбавленням людей можливості евакуації? Можливо, потрібно створювати нові слова — як зробив колись Рафаель Лемкін, не знайшовши у мові жодного адекватного слова на позначення масових злочинів нацистів і з уламків існуючих слів склавши термін «геноцид»?

Вочевидь, війна — це час, коли особливо інтенсивно треба долати кризу називання, бо неназване убиває. А ще — не назване, не означене вчасно зло має значно більші шанси лишитися непокараним.

Які семантичні зсуви відбуваються у звичних нам словах? Які у них з’являються значення-тіні, які виникають нові асоціації? Які з наших слів ми більше не зможемо вживати метафорично чи грайливо? Які не зможемо вживати взагалі? Які нові навички комунікації у нас з’явилися — у приватному та публічному спілкуванні? Чи і наскільки перекладним є наш мовний досвід війни? Що може література — дуже суб’єктивне, емоційне письмо — вдіяти перед лицем воєнних випробувань? Нарешті, що — попри наші номінативні зусилля — лишається неназваним, перебуває у сфері мовчання?

Виїзд, повернення, тривання. Плутаючись у словах та визначеннях, ми все більше спираємось на нові досвіди. Міркуючи про історію світової культури, ми завжди маємо справу з поняттям «міграція» — як чимось безумовно невід’ємним у минулому і тим, що визначає певні тренди розвитку нашої цивілізації зараз. Україна на цій мапі завжди була чи не найбільш «буремною» землею. Протягом останнього століття українці мігрують і повертаються, а отже закономірно приносять свою культуру в інші національні культури і відповідно навпаки — повертаючись в Україну, привозять сюди і культурний досвід інших країн. Якщо до 2022 року, за оцінками ООН, поза межами України проживало близько 4.9 млн українців, то зараз, послуговуючись різними даними, ми можемо припустити, що їхня кількість збільшилася як мінімум удвічі. Це, безумовно, змінює культурну мапу нашої країни і світу загалом, формуючи абсолютно новий досвід української культури, адже таких масових міграційних процесів, спричинених війною у цьому столітті, Європа ще не спостерігала.

Але не варто забувати, що «міграція» — це також термін з орнітології. У сучасній перспективі український митець чи людина культури має багато чого спільного саме з птахами. Розірваність, фрагментація, принцип «вершин» або архіпелагу островів, мапування ландшафту української культури наразі відбувається в чіткій узгодженості з великими аеропортами світових столиць. Якщо за точку відліку брати формування нових цінностей, то Варшава і Лондон наразі не менш важливі точки сучасного українського мистецтва, ніж Харків чи Львів. Виставки, вистави, резиденції, концерти, можливість творити та мати на це матеріальні ресурси стали певним «вирієм» для українських митців та мисткинь. Орієнтація і навігація у цих краях не менш складна, ніж для людей, релокованих всередині нашої країни. Адже культура — це завжди про середовище, а зміна середовища призводить і до певних, часом надто кардинальних змін у напрацьованих культурних практиках. Важливою є й унікальність досвіду тих, хто формує новий культурний ландшафт територій, які пережили тимчасову окупацію, або залишається чи повертається до своїх «гнізд», котрі й далі залишаються безпечними лише умовно.

Проаналізувавши досвіди, доволі важко поділитись історіями успіху релокованих інституцій. Вони є, але дуже мізерна кількість продовжила свою діяльність, більшість змінили фокус та втратили вагому частину команди. Натомість є успішні кейси новостворених релокованими культурними менеджер(к)ами, відірваними від своїх команд, «пташиних інституцій». Це коли музей чи бібліотека є, але на мапі їх немає. Наприклад, створення й відкриття Українського музею сучасного мистецтва/UMCA в Українському домі або одеських бібліотек в автобусі.

Про всі ці теми ми хочемо поговорити в межах Конгресу, а найважливіше — обміркувати майбутнє нашої культури крізь оптику її переміщень у різних напрямках. Мапування персональних та інституційних досвідів у зустрічах буде супроводжуватись мапуванням викликів. Маршрути міграції, означені на подіях нашого блоку, супроводжуватимуться фокусом на повернення. Хроніки болю переплітатимуться з вітальністю і надією на краще майбутнє для наших «українських птахів».

Інші — це завжди трохи «ми». Говорити з іншими — так чи інакше «говорити з собою». Ми, такі різні, такі складні, неподібні — так часто виявляємось геть однаковими, коли нам страшно, коли ми захищаємо те, що вважаємо найціннішим; і є великою небезпекою думати, що в людському світі є ми чимсь унікальним, з «особливою долею», особливими «загадками душі». Ми є люди, і на різних кінцях світу мовами, влаштованими геть інакше, оповідаємо подекуди одні й ті самі історії.

Втім, і це не вся правда. Ми є справді різними. Особливо — коли нам страшно, коли ми захищаємо те, що вважаємо найціннішим. Хтось обирає битися до останнього, хтось іде на всі можливі компроміси.

Ба більше, що для нас, різних, є «найціннішим»? Так, ми вважали Свободу ключовою цінністю, на якій постала ідея Європи, — натомість усе частіше чуємо, що ключовою цінністю нинішні суспільства західної моделі вважають не Свободу, а «добробут». Так, хтось говорить, що вижити у війні можна, лише «вбивши в собі людину», а хтось, як-от ми, виживає лише завдяки людяності. Хтось шукає «виходи із зону комфорту», а хтось просто ніколи не був у цій зоні. Хтось плачеться про негаразди, для когось ці ж «негаразди» є привілеями. Хтось плекає своїх героїв — хтось боїться і слова «герой». Хтось наполягає відпускати померлих і забувати весь травматичний досвід, хтось — буквально живе зі своїми мертвими і з покоління в покоління передає пам’ять про біль. Врешті, пам’ять теж у всіх має власну історію й контури.

У калейдоскопі способів буття та ідей нам доводиться вишукувати спільне й налаштовувати власний голос так, аби на різних регістрах, для слухачів у різних країнах світу наша історія була чутна у своїй правдивості. Як нам поставити нашу історію в центр, давши кожній іншій історії право так само бути у центрі, перестати мислити категоріями периферій?

Пробудження голосу — обережна робота. Голос, довго затиснутий, може спершу звучати надривно. Звинувачувати, зриваючись на тонкі ноти. Непевно хитатися на вібраціях. Завмирати. Хрипіти. Досвідчений фоніатр знає, як легко зболений голос знову може впасти у прірву тиші. А досвідчений оповідач завше запитує слухача: а яка твоя власна історія? на якій ноті завмирає твій голос?

…Хто сьогодні говорить? А хто мовчить? Хто виграє від цього говоріння? Хто говорить з позицій сильного? Чому той, хто мовчить, мовчить? Як не програти, вдаючись до мовчання? Чому хтось звинувачує — а хтось виправдовується? Є десятки складних питань, які мусимо тримати у фокусі, говорячи до інших спільнот світу, й, навіть знаючи відповіді, не завжди знаємо їм застосунок.
Та насправді — чи ці питання не є нам уже знайомими зі звичного говоріння поміж людьми? Хіба ми уже не знаємо, що говорити — завжди означає «слухати», і що інший, до якого говориш, — це завжди трошечки «ти».