Виїзд, повернення, тривання. Плутаючись у словах та визначеннях, ми все більше спираємось на нові досвіди. Міркуючи про історію світової культури, ми завжди маємо справу з поняттям «міграція» — як чимось безумовно невід’ємним у минулому і тим, що визначає певні тренди розвитку нашої цивілізації зараз. Україна на цій мапі завжди була чи не найбільш «буремною» землею. Протягом останнього століття українці мігрують і повертаються, а отже закономірно приносять свою культуру в інші національні культури і відповідно навпаки — повертаючись в Україну, привозять сюди і культурний досвід інших країн. Якщо до 2022 року, за оцінками ООН, поза межами України проживало близько 4.9 млн українців, то зараз, послуговуючись різними даними, ми можемо припустити, що їхня кількість збільшилася як мінімум удвічі. Це, безумовно, змінює культурну мапу нашої країни і світу загалом, формуючи абсолютно новий досвід української культури, адже таких масових міграційних процесів, спричинених війною у цьому столітті, Європа ще не спостерігала.

Але не варто забувати, що «міграція» — це також термін з орнітології. У сучасній перспективі український митець чи людина культури має багато чого спільного саме з птахами. Розірваність, фрагментація, принцип «вершин» або архіпелагу островів, мапування ландшафту української культури наразі відбувається в чіткій узгодженості з великими аеропортами світових столиць. Якщо за точку відліку брати формування нових цінностей, то Варшава і Лондон наразі не менш важливі точки сучасного українського мистецтва, ніж Харків чи Львів. Виставки, вистави, резиденції, концерти, можливість творити та мати на це матеріальні ресурси стали певним «вирієм» для українських митців та мисткинь. Орієнтація і навігація у цих краях не менш складна, ніж для людей, релокованих всередині нашої країни. Адже культура — це завжди про середовище, а зміна середовища призводить і до певних, часом надто кардинальних змін у напрацьованих культурних практиках. Важливою є й унікальність досвіду тих, хто формує новий культурний ландшафт територій, які пережили тимчасову окупацію, або залишається чи повертається до своїх «гнізд», котрі й далі залишаються безпечними лише умовно.

Проаналізувавши досвіди, доволі важко поділитись історіями успіху релокованих інституцій. Вони є, але дуже мізерна кількість продовжила свою діяльність, більшість змінили фокус та втратили вагому частину команди. Натомість є успішні кейси новостворених релокованими культурними менеджер(к)ами, відірваними від своїх команд, «пташиних інституцій». Це коли музей чи бібліотека є, але на мапі їх немає. Наприклад, створення й відкриття Українського музею сучасного мистецтва/UMCA в Українському домі або одеських бібліотек в автобусі.

Про всі ці теми ми хочемо поговорити в межах Конгресу, а найважливіше — обміркувати майбутнє нашої культури крізь оптику її переміщень у різних напрямках. Мапування персональних та інституційних досвідів у зустрічах буде супроводжуватись мапуванням викликів. Маршрути міграції, означені на подіях нашого блоку, супроводжуватимуться фокусом на повернення. Хроніки болю переплітатимуться з вітальністю і надією на краще майбутнє для наших «українських птахів».