Виступ Віталія Портникова, журналіста, публіциста, письменника, на Конгресі Культури у Львові 13 жовтня. Тема: «Україна: великий перехід у невідоме».
Кожен, хто припливає або прилітає на прекрасний острів Корсика у Середземному морі може помітити, як відрізняються приморські міста Корсики, які є перлинами її узбережжя (наприклад, Аяччо, Боніфачо, Бастія), від тих гірських міст і містечок, які знаходяться в серці острова. Так, наче ці міста на узбережжі і ці міста в горах будували різні народи.
Дійсно, їх будували різні народи, адже в часи колонізації Корсики самих корсиканців просто не допускали до приморських міст. Вони жили в селах і гірських містечках, які свого часу були побудовані арагонськими королями, володарями Корсики. А до моря та торгівлі спускалися тільки для того, щоб завоювати або спалити ці ворожі приморські міста.
Жером Бонапарт, старший син одного з міністрів уряду незалежної Корсики, народився в Корте – горах, цитаделі корсиканського національного духу, яка і досі залишається такою фортецею. Натомість Наполеон Бонапарт, молодший син цього міністра, народився в Аяччо, на узбережжі. Він народився тоді, коли ніякої незалежної Корсики вже не було.
Можливо, Наполеон Бонапарт був найбільш впливовим, талановитим і обдарованим корсиканцем за всю корсиканську історію. Він народився у французькому середовищі, у французькому місті, став французом, а потім – імператором Франції. Тільки ось проблема: фактично своїми талантами і тим, що він став імператором Франції Наполеон Бонапарт поставив крапку на самій ідеї корсиканської незалежності.
Українцям ще пощастило, що у них не було свого Наполеона Бонапарта і ніколи не народжувалася серед них така людина, яка могла би стати російським чи австро-угорським імператором: об’єднати під своєю короною весь світ і на все життя приспати українську національну ідентичність.
Втім українцям не пощастило в іншому: у їхній архаїчності, яка завжди рятувала їх, і яка водночас стала парканом, який не пускає їх у сучасність – в наш, такий непростий період історії.
Збереження української ідентичності
Вчора я читав лекцію в Острозькій академії. Перед цією лекцією один зі студентів якраз запитав мене: «Як так сталося, що українці взагалі збереглися, у всіх цих імперіях, в яких вони були? Особливо в Російській імперії, де вони були так схожі на росіян і білорусів, так що навіть у російській імперській традиції не було ніяких українців, ніяких росіян і ніяких білорусів, а були «русские», які складалися з цих трьох народів як єдиний організм».
Я йому відповів, що нації, які потрапляють в таку колоніальну залежність чи просто знаходяться серед інших більш сильних та енергійних народів від повного поглинення рятує тільки архаїчність. Більше нічого не може врятувати їх від того, аби стати частиною іншої нації.
Імперії, серед яких жили українці, зробили все можливе, аби знищити українську міську цивілізацію, а саме українство стало цивілізацією села. Зробили так, аби саме розуміння української культури було сільським розумінням.
З одного боку, вони створили для себе певний пояс безпеки у стосунках з українським народом: кожен українець, який хотів стати міським мешканцем (принаймні так було в Росії) мав стати «русским» – з точки зору свідомості, з точки зору культури, з точки зору ідентичності. Проте, з іншого боку, вони дали можливість українському народу вижити. До того моменту, поки не з’явилися передумови для його національної державної незалежності.
В принципі, нічого особливого в цьому немає. Саме так вижив єврейський народ: 150 років тому більшість євреїв була релігійною спільнотою, герметично закритою від навколишнього світу. Саме ця герметичність дала можливість дочекатися Просвітництва, і створити зовсім інший народ.
Народ, який сьогодні у своїй більшості може знаходитися у конфронтації зі своєю найбільшою релігійною ортодоксальною громадою, але завдячує їй тим, що він взагалі існує; тим, що він не став частиною християнської, мусульманської чи будь-якої іншої спільноти. Але після того, як герметично закрита, архаїчна спільнота отримує можливість розвиватися – їй потрібно вирішувати одразу всі ці проблеми, які імперські, міські нації вирішували набагато раніше.
Коли я кажу про «українську мандрівку в сучасність» – я завжди маю саме це на увазі. Я усвідомлюю, що нам з вами доводиться вирішувати кілька проблем одночасно. Проблеми, які до цього в історії одночасно ніколи не вирішувалися.
Проблема розбудови української міської цивілізації
По-перше, нам потрібно вирішувати питання побудови української ідентичності на всій території нашої з вами країни. І це величезна проблема: можна скільки завгодно підраховувати кількість населення, кількість малих і середніх міст, містечок, сіл, які є українськими за духом, мовою, історією, за сприйняттям власного культурного тла. Втім, я абсолютно впевнений в тому, що Україна ніколи не стане Україною, допоки українство не стане сутністю цивілізації її великих міст. Жодної країни в історії не було утворено інакше. Ніколи.
Уявіть собі Францію, в якій Париж, Бордо і Ліон розмовляють німецькою; Італію, в якій Рим, Турин і Мілан розмовляють французькою; Німеччину, в якій Берлін, Гамбург і Кельн розмовляють французькою чи італійською. Наскільки б інакше виглядали ці країни з цивілізаційної точки зору, коли їхні головні цивілізаційні центри були би пов’язані з іншою цивілізацією, з іншою культурою, з іншим світосприйняттям?
Подивіться на наші міста-мільйонники: на Львів, Одесу, Дніпро, Харків… Ми завжди заспокоювали себе тим, що це еволюційний процес. І справді: це еволюційний процес! Втім виникає питання: чи є у нас стільки часу на цей еволюційний процес? Це величезне питання, на яке ми самі собі маємо дати відповідь.
Я завжди казав, що один з головних рушійних елементів створення України як світу – це те, що українці врешті-решт отримали Київ, якого у них ніколи не було до цього. Навіть в роки Української Народної Республіки, коли колишня Київська губернія голосувала за українські політичні сили, саме місто Київ було електоратом для російського списку партії на виборах до Установчих зборів, тому що більшість населення Києва жила в цивілізаційному світі Російської імперії.
Україна почала ставати схожою на Україну навіть не тому, що 24 серпня 1991 року її парламент проголосив незалежність, а тому, що люди в Києві почали мислити в незалежницькому напрямку. Знову ж таки не тільки з точки зору політики, а саме з точки зору ідентичності і культури.
Ми завжди казали, що Київ голосує як середньостатистичне галицьке село. Втім це дуже точне визначення: Київ голосує як середньостатистичне галицьке село, а не так, як Львів. Тому що ми з вами отримали Київ за рахунок міграції до української столиці сільського населення з навколишніх сіл Київщини. Саме тому успіх Володимира Зеленського в Києві, чи партії «Слуга народу» в Києві є саме такий, як і на території Західної України. Адже там також є чимало регіонів, в яких саме цей президент і ця партія отримали більшість голосів. Тож чому дивуватись київському голосуванню такого типу, коли це не міське, а сільське голосування; ми отримали не українське місто, а велике українське село, яке всім нам ще належить зробити українським містом.
Я великий прихильник міської цивілізації, тому що саме в місті твориться справжня культура в широкому розумінні цього слова, справжня цивілізація, справжня сучасність.
Не було б ніякого сучасного єврейського народу, якби не було Тель-Авіву. Звичайно, ми можемо сказати, що для кожного єврея головним містом є Єрусалим, або що кожна головна єврейська молитва закінчується словами «наступного року в Єрусалимі». Проте євреї змогли побудувати для себе сучасне місто, в якому живуть євреї. Це був Тель-Авів, а не Єрусалим. Єрусалим залишився пам’яткою єврейського духу, а Тель-Авів став містом, де розвивається сучасна єврейська культура, де живе сучасне єврейське суспільство, де є сучасні інформаційні технології і спеціалісти з багатьох найбільш просунутих галузей людського знання.
Без цього сучасна держава – не держава. Без цього її майбутнє – не майбутнє. Хоча теоретики сіонізму мріяли перш за все про те, аби єврейський народ врешті-решт почав жити в сільських місцевостях і повернув собі здатність до сільськогосподарської діяльності. Проте з роками виявилось, що все-таки місто стало головним чинником його розвитку, а не вміння вирощувати апельсини та гранати. Хоча вміння вирощувати апельсини й гранати – це теж частина культури, якщо до цього ставитись творчо.
Я, знаєте, запам’ятав чудовий діалог на радіо «Эхо Москвы» – після нападу Росії на Україну, коли росіяни запровадили антисанкції проти Заходу, а потім виявилось, що у них будуть величезні проблеми з продуктами. Ведуча програми запитала у провідного спеціаліста зі сільськогосподарських питань, що ж буде, якщо у Росії навіть не вистачить моркви… Цей спеціаліст сказав: «Не волнуйтесь, пожалуйста, вся морковь, которую мы получаем из-за рубежа, в основном израильская». І це теж відповідь про культуру загалом і про культуру сільського господарства зокрема.
Ми дуже часто говоримо про те, яка у нас земля, але мало що говоримо про культуру вирощування: що ми можемо не просто виростити, але й зберегти. Це стосується не тільки моркви, але й усього, до чого ми можемо доторкнутися. Проблема творення нашої з вами міської ідентичності, української міської ідентичності – це проблема номер один, яку ми маємо вирішувати у справі нашої державної розбудови.
Адже я завжди кажу: ми з вами отримали в спадщину державу, проголошену незалежною в кордонах колишньої Української РСР. Для того, щоб ця колишня Українська РСР стала незалежною Україною насправді, нам потрібно зробити так, щоб ця українська ідентичність розповсюдилась від Ужгорода до Харкова.
Якщо ж нам не вдасться розповсюдити цю ідентичність від Ужгорода до Харкова – ті території, які залишаться поза цією ідентичністю (що означає під впливом російської ідентичності) рано чи пізно не будуть українськими і з політичної точки зору. І не потрібно тут себе обманювати.
Українська архаїчність і європейська розвиненість
Друга серйозна проблема, яку ми вирішуємо водночас, – це та проблема, яку вирішують всі сучасні держави. Ті держави, які питання з ідентичністю вирішили.
Це питання стосується змін культурного світу навкруги, змін цивілізації. Коли українці приїжджають на якісь культурні конгреси за кордоном, вони дивуються, що там обговорюють питання, які для нас є чимось на зразок подорожі на Марс; неначе там обговорюють скільки коштуватиме квиток на Марс, а ми обговорюємо, скільки вартий квиток на трамвай, і коли ж цей трамвай буде їздити бодай у напівшвидкісному режимі.
І це така величезна проблема! Тому що людство, яке сьогодні говорить про те, як убезпечити себе від наслідків швидкого розвитку штучного інтелекту, людство, яке говорить про те, як дбати про екологічну безпеку в умовах технологічного самопожирання, людство, яке говорить про синтез культур і їхнє взаєморозуміння… Можливо, це людство не таке велике за кількістю носіїв цих ідей, але це людство, яке знаходиться попереду прогресу.
Якби ми знаходились на якомусь іншому континенті – в Африці чи Латинській Америці, – ми могли би вважати, що ці проблеми не є нашими, бо ми мали би мільйон інших проблем, перш ніж перейти до цих. Проте наша головна проблема якраз у тому, що ми не в Африці і не Латинській Америці… Ми поруч із цим прогресом! Ми буквально за кілька кілометрів до цього прогресу, а поводимо себе так, ніби ми на іншому континенті. А так не буває.
Ми маємо чітко зрозуміти, якими є цивілізаційні виклики саме Європи. Ми любимо говорити про європейську інтеграцію, про те, що у Європі краще жити і що там краще забезпечені права людей, при тому ніколи не замислюючись над тим, як саме це відбулось і які виклики стоять перед цим континентом сьогодні. Врешті-решт, ми не задумуємось, що ми частина цього всього. Навіть якщо із цивілізаційної точки зору ми віддалені від цього на багато років, а можливо десятиріч чи навіть сторіч.
Питання не в тому, що ми поруч із цим континентом прогресу географічно. Річ у тім, що ми – не острів. У нас завжди є дилема: стати органічною частиною прогресу, або стати органічною частиною регресу; тут у нас кордон з прогресом, а з іншого боку – кордон з регресом. Це другий виклик, який ми з вами маємо усвідомити.
Ми маємо зрозуміти, наскільки нам важливо прискорити свій власний розвиток навіть, можливо, всупереч нашим власним переконанням про те, що таке розвиток, що таке добре і що таке погано, що таке сучасність, а що таке архаїчність. Тому що дуже часто ми називаємо мораллю і етичними нормами, які у нас тут можливі і дозволені, саме архаїчність, а не мораль і етичні норми.
«А що, якщо…»
Третій момент – це майбутнє. Якщо ми сьогодні між світом прогресу і світом регресу – то, в принципі, наші з вами національно-державні завдання є цілком зрозумілими. Принаймні, ми можемо чітко зрозуміти де біле, а де чорне, де приятель, а де ворог. Ми можемо вирішувати питання будівництва нашої ідентичності разом із питанням будівництва нашої сучасності, вважаючи, що нам ніхто не може з цим заважати; адже той, хто не хоче разом з нами будувати нашу ідентичність – тягне нас у російське минуле.
Втім, ще одна серйозна наша проблема полягає в тому, що ми завжди реагуємо на розвиток колишньої метрополії: і в питанні проголошення нашої незалежності, і в питанні побудови нашої ідентичності, і в питанні розуміння хто друг, а хто ворог. У великої кількості українців грає роль те, як поводить себе Росія.
І ось на наше з вами щастя (на щастя тих, хто хотів би, аби Україна була незалежною, самодостатньою, демократичною, сучасною) Росія поводить себе агресивно і необачно. А я хочу запитати: а що буде, якщо вона перестане так себе поводити? Якщо вона не буде поводити себе агресивно і необачно?
Кожна людина, якій я поставлю це питання, буде говорити, що Росія такою, якою вона є, залишиться завжди. Втім в історії «завжди» немає ніякого значення і жодної конотації: Німеччина ж не залишилась такою, якою вона була, назавжди; Японія ж не залишилась такою, якою вона була, назавжди; хто сказав вам, що Росія буде такою «завжди»?
Згадайте хоча б кінець 80-их – початок 90-их років, коли в тій же Москві чи Петербурзі відбувались реальні демократичні зміни, а вся Україна, окрім Галичини, залишалася форпостом консерватизму і радянськості; таким форпостом консерватизму і радянськості, який давав можливість тодішньому керівництву комуністичної партії Радянського Союзу сподіватись саме на Українську РСР як на республіку, яка допоможе зберегти Радянський Союз.
Більшість наших з вами співвітчизників (знову ж таки, за винятком трьох західних областей) голосували за збереження цього Радянського Союзу ще 1991 року. За кілька місяців до того, як вони голосували за незалежність. І ви точно впевнені, що саме в грудні 91-го року вони виявили своє справжнє уявлення про те, якою має бути Україна, а не у березні?.. Це хороше питання, яке потрібно собі ставити: чи дійсно так швидко розвивається народ, якщо він з березня по грудень так стрімко змінює своє уявлення про власне майбутнє?..
І от у мене є завжди питання до самого себе. У людини, яка прожила в Росії 20 років, і уявляла собі як ця країна може змінитися в той чи інший бік, і як ця цивілізація може змінитися в той чи інший бік. Або ж як вона може імітувати зміни у розвитку демократії, якщо їй це потрібно робити, аби на певний час зберегтися і врешті повернути собі те, що вона втрачає.
Уявіть собі, коли поруч із недорозвиненою, все ще архаїчною і все ще неідентичною Україною раптом виникне демократична, успішна, здатна до стрімкого розвитку Росія. У тих чи інших кордонах, немає значення яких. Яка вибачиться за Крим, вибачиться за Донбас, президент Росії поплаче десь біля стели воїнів АТО, центральний проспект Андропова перейменують на проспект Нємцова, Сєнцова запросять для отримання державної премії Російської Федерації імені Нємцова, всі будуть згадувати, які були чудові демократичні росіяни – Сахаров, Нємцов, які завжди захищали наші з вами інтереси. Скажуть: «А у вас хто тут, суцільні зрадники – мотороли, захарченки, Янукович… Звідки ви таких українців взяли?».
Або ж наші міста-мільйонники – Харків, Одеса, Дніпро, які є російськомовними і живуть у російському цивілізаційному світі… Раптом вони бачать перед собою таку чудову Росію, а позаду себе бачать архаїчну Україну – бідну, нещасну, нездатну до розвитку, яка постійно тупцює на місці і голосує за популістів, чи ще когось. Як швидко відбудеться наше державне об’єднання з такою чудовою Росією? Скільки нам потрібно для цього об’єднання: місяць, два, рік..?
Один день. Цього буде достатньо.
Чому ж тоді Польща чи Фінляндія не можуть об’єднатися з Росією? Відповідь – ідентичність, саме культурна ідентичність цих народів.
Я вже якось розповідав про цей епізод, абсолютно неетичний з моєї точки зору. Принаймні я гадаю, що повів себе неетично.
Я читав лекцію в Одеському університеті на факультеті журналістики про те, як росіяни увійшли до Виборгу – колишнього міста Російської імперії, в якій мешканці цього міста жили сторіччями. Коли російські війська увійшли туди під час російсько-фінської війни, все населення Виборгу просто вийшло з міста. Місто залишилось порожнім – жодна людина не залишилась разом із росіянами. І так було двічі: мешканці Виборгу поверталися до міста в часи Зимової війни, і залишали місто, коли Фінляндія програла цю війну в останні місяці Другої світової війни.
І я запитав студентів Одеського університету: «Хто з вас хотів і був би готовий поїхати з Одеси, якщо сюди приїдуть росіяни? Нехай встане хтось». Таких студентів виявилось небагато.
А тепер уявіть собі, що росіяни – не окупанти, а друзі, які розкаюються в нелюдських діях свого керівництва? Які кажуть, подібно до радянських часів, що «в деятельности товарища Путина была как положительная, так и отрицательная сторона», яку ми, звичайно, разом з нашими улюбленими українцями засуджуємо. Але тепер вони кажуть «давайте жити разом!..» І наші друзі з Європейського Союзу полегшено зітхають і кажуть: «Слухайте, та живіть вже з ними разом, дайте нам спокій! Ви ж такі, як і вони… Ви ж бачите? Що вас не влаштовує? Ви ж хоча б почнете розвиватись, у вас хоча б з’являться енергоносії, вас хоча б хтось навчить демократії…» Бо ми ж не знаємо, як це – жити у демократії.
Висновки
Тому нам потрібно з вами поспішати, допоки Росія не змінилася. Аби не виникало ніяких сумнівів у тому, що поруч із демократичною і успішною Росією може існувати демократична або недемократична, але Україна! Україна, яка принаймні буде прагнути до сучасності. Ми з вами маємо вибороти цей квиток, який надасть нам право зберегти Україну.
Саме тому я ніколи не кажу про кордони, саме тому я ніколи не кажу про перемогу у війнах, бо прекрасно усвідомлюю: більшість європейських країн знаходиться зовсім не на тих територіях, на яких вони знаходились ще на початку XX сторіччя.
Зрештою, я кажу про український світ: не про «русский мир», а про український світ, який ми з вами маємо побудувати на всій території нашої держави, який має бути сучасним, здатним до розвитку, прогресивним і самодостатнім водночас.
Це не просте завдання, воно пов’язане із мільйоном поневірянь. Воно завжди стикається із величезною кількістю ортодоксального населення, яке живе на колишніх колоніальних територіях і яке прагне матеріального добробуту, а не ідентичності, вважаючи, що це є єдиною адекватною відповіддю на всі питання, яке ставить перед ними життя. Ці люди навіть не усвідомлюють, що всі досягнення, які наявні у розвинених європейських країнах, – це результат спільної енергії єдиного організму, який був у цих країнах. Спільної енергії французького, німецького, єврейського та інших народів. Там, де ця енергія працює – там бачимо зростання, а там, де ця енергія починає спадати – там бачимо кризи і проблеми.
Ми прекрасно з вами усвідомлюємо: Німеччина, яка сьогодні є взірцем економічного зростання для всієї Європи, виросла з країни, мешканці якої після Другої світової війни жили у вагончиках, руїнах, на залізничних станціях… Проте вже там, в руїнах, вагончиках, на залізничних станціях вони створювали бібліотеки та книжкові магазини, а не тільки торгували цукром і олією.
Ми з вами розуміємо, що той Ізраїль, який є прикладом створення успішної держави у серці Близького Сходу, виник із вагончиків, перші поселенці яких жили десь у Кір’ят-Шмоні чи Беер-Шеві. Без вікон і без системи кондиціонування. Без нічого. Проте знову ж таки: у тих вагончиках були не тільки магазини одягу і військові частини, але й галереї, бібліотеки, книжкові магазини, школи… Школи, у яких навчали не тільки математики і фізики, але й тому, що вони – євреї, які разом побудують квітнучу державу. Тільки разом!
Хоча я завжди вважав, що об’єднати євреїв набагато важче, ніж об’єднати українців. Це мало би бути доволі логічно: євреї, які приїхали з арабських країн, і євреї, які приїхали з Польщі чи з України, – це люди не з різних країн, а з різних світів. Так чи інакше, українці перебувають в цивілізаційно близькому світі; принаймні ближчому, ніж нам здається.
Якщо нам вдасться переконати наших співвітчизників у цінності об’єднання навколо України не як країни, яку вони люблять, бо їм в ній добре, а як країни, яка їх любить, тому що вони з нею пов’язані внутрішнім настроєм, своїм народженням і просто тим, що вони тут є, – можливо, тоді ми досягнемо успіху.
Якщо нам цього не вдасться, нас очікує чергова історична поразка. Принаймні я хотів би, щоби ми перемогли, і щоби ця перемога відбулася на всій тій території, яка завдяки політичному збігу обставин стала Україною 24 серпня 1991 року. Проте ми з вами не маємо бути поза розумінням того, що це був саме збіг обставин і що цю територію нам ще належить зробити сучасною Україною.
Уперше текст був опублікований 20 жовтня на ресурсі Zaxid.net, який є інформаційним партнером Конгресу. Публікацію підготував Тарас Лебідь. Переглянути та прослухати виступ можна тут.
Фото: Мирослав Трофимук.
