Соломія Чубай, музикантка, громадська активістка, для Конгресу Культури:
«Дуже добре пригадую кінець 80-х.
«Вивих», який малювався та придумувався у нас вдома у підвальчику. Лауреати «Червоної рути» зі всієї України, які просто у нас ночували та співали до ранку свої пісні. Письменники, котрі читали нові вірші й уривки з прози. Репетиції «Плачу Єремії» у підвалі-бібліотеці мого батька, Грицька Чубая, і така смілива пісня Тараса на слова татового «Вертепу»:
Диктатори, диктатори, диктатори —
погоничі великі: «Цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.
О, скільки їх возноситься і падає!
І скільки їх плює у наш Дніпро!
І прославляє світ своєю владою,
і одягає у своє добро.
Це був час, коли ще всі боялися, але були у передчутті чогось нового, того, що відкриє нам двері до світу та довгоочікуваної свободи.
Ми витягали з бабциних скринь вишиванки та старі намиста, зшивали докупи сині та жовті полотна і йшли на фестивалі та демонстрації, і ми вже тоді знали, що ми є Нація і ми є Українці.
«А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфле ром, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…» (Грицько Чубай, 1968)
Хто б ми були тоді без культури? Чи змогли б достукатися, догукатися до людей без пісні, вірша чи картини? Перші перфоманси, фріковий одяг, читання віршів коло пам’ятників гучно та артистично, без пафосу, але з тим, щоб прорізати стіну, котру збудував тоді Радяснький Союз. Стіну у Берліні таки повалили, я була там тоді і бережу камінчик — як пам’ять про те, що вірою, культурою, пам’яттю ми здатні руйнувати стереотипи, заборони, тиради, війни, повалювати диктаторів, бо культура та мистецтво не знає рамок, кордонів, і вони здатні відривати світи. І ми продовжуємо робити це зараз у ХХІ столітті».
