«У мене є дитячі спогади про падіння Берлінського муру: щастя моїх батьків і десь, у закутках пам’яті, усміхнених людей коло розвалених бетонних блоків. Це були найкращі роки за багато десятиліть також і для Боснії та Герцеговини. Югославія була державою «братерства та єдності», й ера соціалізму мала би означати розвиток, благополуччя й безпеку. Але минуло лише кілька років — і наростаючі етнічні конфлікти виявили всю крихкість наших життів та держав. Хтось слушно зауважив: коли Берлінська стіна впала, її уламки посипалися прямо на Боснію та Герцеговину. Наші життя та спогади від 1990-х і донині розділені надвоє: до Боснійської війни та після неї.
У мене є дорослі спогади про війну: страх, відчай і бажання жити. Культура, мистецтво, книги, музика були чимось, за що всі ми трималися як за єдиний доступний канал поза межами жахів війни. Виникло таке нове поняття як «культуроцид» — деструкція суспільства та країни внаслідок калічення її культури, і багато небезпечних для життя культурних акцій всередині нашої війни опиралися цьому явищу. Хай там як, ми вижили.
У дорослому житті, вже після конфлікту, я вперто шукаю способів, як долати (особам і суспільствам) нові невидимі стіни. Я би сказала, що ті уламки Муру, які впали на мою країну, вкоренилися й виросли в наші власні мури. Нам ще далеко до позитивного миру, але ті ж канали, що й у часі війни, залишаються доступними: культура й мистецтво. Ті, що говорять мовою, яка здатна зносити стіни.
Я б хотіла побачити, як через тридцять років відтепер хтось напише: У мене є дитячі спогади про щасливих людей».
Своїми спогадами і знахідками з нами ділиться Лейла Ґачаніца. Науковиця з Боснії та Герцеговини, яка працює з темами права і прав людини, а також минулого, культури пам’яті й формування ідентичності, візьме участь у дискусії «Розпад як творення: культурні трансформації суспільств після Берлінського муру».
