#перехід1989 — під таким хештегом будемо фіксувати спогади про 1980-ті, думки про останнє 30-річчя і про завтра.
Перший текст — про радість новизни й перенасиченість сучасного світу — від партнерки видавництва Yakaboo Publishing, видавчині та письменниці Оксани Форостини, учасниці візійної групи Конгресу Культури і наглядової ради Інститут стратегії культури:
«30 років минуло від падіння Берлінської стіни, і це хороший привід поговорити про себе, тобто про тих, хто був з темного боку Стіни.
Для абсолютної більшості з нас, особливо громадян колишнього Союзу (країни соцтабору були непорівняно відкритіші), цей перехід був грандіозним чуттєвим шоком. Ми вийшли зі світу бляклих кольорів, світу бідного на смаки, запахи, звуки, і жадібно пізнавали все нове. Я замислилася про це порівняно недавно, адже ані наступні покоління, ані мешканці західних країн просто ніколи не переживали здобуття такої кількості нових чуттєвих досвідів за такий короткий час. І це робить ті кілька поколінь, які пережили «перехід», унікальними у своїй чуттєвості. Я також переконана, що наше сприйняття нового відрізняється від сприйняття й очікувань тих, хто виріс у світі яскравого світла, переповнених торгових центрів та супермаркетів, у світі, де практично будь-який текст, музика, зображення — на відстані кількох кліків.
Цей наш голод не тільки на нові смаки, запахи, кольори, а й на музику, тексти, фільми, виставки, робив нас дуже некритичними (до певного моменту насичення, ясна річ). Потрібно було досягнути певного розуміння контекстів, надивитися, наслухатися, начитатися, перед тим, як ми почали «перебирати харчами», вибудовувати ієрархії та підвищувати рівень наших очікувань. Подібно до того, як ми попервах раділи будь-якому яскравому одягу з дешевого мережевого магазину, практично будь-який культурний продукт з-за колишньої стіни сприймався із вдячністю.
Як тепер дивувати у світі, перенасиченому всім, зокрема культурою, і водночас не піддаватися на спокусу ностальгувати за стінами, які можуть зробити нас «першими у галльському селі»? Чи взагалі є у нас шанс бути «першими в Римі»? Чи перенасиченість і загальнодоступність призвели до того, що новизна стає щоразу недосяжнішою, тобто планка excellence весь час зростає, чи просто ця перенасиченість має цілком протилежний ефект — призводить до апатії та притупленості почуттів, коли лише найпримітивніші подразники спроможні привертати увагу?
І тоді, чи не є покоління, які пережили «перехід», останніми, що пам’ятатимуть радість новизни?»
