На початку вересня після дворічної перерви у Львові відбувся третій Конгрес культури під назвою «UKRAINE! UNMUTED: Україна бере голос». Основний фокус конгресу цьогоріч цілком логічно був обумовлений повномасштабною війною, її наслідками та незліченною кількістю трансформацій, що пережили та продовжують переживати українці за останні 18 місяців. Власне, теми всіх трьох кураторських днів конгресу так чи інакше відсилали до рефлексій навколо зміненої української дійсності та спроб намацати і осмислити нову реальність.
Так сталося, що Конгресу Культури історично випало фіксувати зміни, що відбувалися у різні роки із вітчизняною культурною спільнотою. І ще чомусь так сталося, що кожна ітерація Конгресу ставала в певному сенсі етапною в контексті цих змін. Так, перший Конгрес у 2019 році став моментом своєрідного підбиття підсумків та досягнень перших п’яти років після Революції Гідності (коли вдалося створити низку новостворених інституцій, запустити нові прозорі процедури та правила гри тощо). Другий, у жовтні 2021 року, оприявнив системну кризу в культурній сфері: із ціннісним конфліктом між державою та культурним середовищем, системною втомою та великим знаком питання щодо того, чи можемо ми, професіонали культурного поля, у повноцінному сенсі цього слова назвати себе спільнотою.
Конгрес Культури зразка 2023 року засвідчив, наскільки всі ми змінилися усього за два роки. Нині питання про те, чи ми спільнота і що нас об’єднує, навіть не виникає. Набагато важливіше (і цікавіше) сьогодні дискутувати та міркувати про те, як трансформується наше відчуття приналежності до спільноти під час повномасштабної війни – і що ці «ми» як ніколи загрожені, але заразом і як ніколи об’єднані – сьогодні здатні і хочемо робити. Саме тому дуже важливо, що цьогорічний Конгрес став, серед іншого, місцем розмови про спільнотність як здатність відкинути вторинні протиріччя заради спільної мети. Про важливість того, аби по-справжньому слухати і чути одне одного, визнаючи внесок та зусилля кожного, та допомагаючи іншим голосам звучати і бути почутими.
Заразом виявилось, що нова дійсність, хай би якою химерно складною вона не була, генерує якісь абсолютно нові сенси. Конгрес Культури 2023 міркував, говорив та дискутував про спектр тем, яких не лише не існувало у суспільній адженді два роки тому, частину з них було складно намацати і вкласти в слова ще якісь пів року тому.
Як ми всі насправді змінилися, йдучи крізь темні часи, крізь втому та виснаження? Що наразі відчувається як найважливіше, окрім базового вижити-вціліти-вберегти-відновити? Що нас найбільше тригерить, страшить, про що так само хочеться поговорити, як і неясно, як це робити? Наприклад, де взяти вдосталь душевних сил, віри у завтра, професійної та людської чутливості, аби говорити про усе розмаїття досвідів війни? Як витворити бодай якийсь образ майбутнього, коли часом здається, що не маєш ґрунту під ногами? Як говорити про те, на опис чого в прямому сенсі слова бракує слів?
Криза називання та означення, спричинена цією війною, коли мова фактично стає безсилою описати дійсність, наштовхнула кураторів одного з блоків Конгресу Зоряну Рибчинську та Остапа Сливинського на ідею поговорити про те, як наша нова реальність вимагає відповідно нової мови та способів говоріння.
Що ж відбувається з мовою під час війни? Як змінюються формулювання, лексика, як слова набувають інших значень? Як трансформуються приватні та публічні комунікації? Як змінюються наративи та tone of voice всередині спільнот та у розмові до різних аудиторій під час війни? І про що ми мовчимо?
Під час війни мова стає способом порозумітися та об’єднатися, виразником емоцій, зброєю, захистом та маркером, важливою частиною ідентичності. Перетворюється на своєрідний камертон, спосіб не просто передати повідомлення, а насправді пояснити себе та власний досвід, почути та зрозуміти іншого, знайти «своїх», набути відчуття безпеки та наново відчути сенс і смак життя.
Ще один кластер тем, яких торкнувся (а деякі – лише зачепив) Конгрес Культури – це все, що пов’язано з вимушеною міграцією, фізичною та подекуди ментальною розірваністю між тими, хто переживає війну у власній країні, та тими, хто наразі перебуває за кордоном.
Окрім досить очевидних тем, як-от витворення чи зміна наративів та українських голосів у міжнародному полі, дискусії торкнулися і менш проговорених, ба навіть часто замовчуваних тем на кшталт розірваних зв’язків у культурній спільноті, частина якої вимушено опинилася за кордоном, або неможливості планувати персональне та суспільне майбутнє в умовах, коли нереально спрогнозувати, хто і коли повернеться до України.
У цій водночас професійній, спільнотній, але і суспільно важливій розмові стає зрозуміло, як непомітно, але неухильно війна трансформує українське суспільство. Як ми вчимося не відкладати до кращих часів складні теми та незручні питання, натомість ставимо їх собі та одне одному.
Насправді це лише розмова не про те, «хто повернеться, а хто ні» – йдеться про те, як буде виглядати та функціонувати українське суспільство у найближчому майбутньому. Як будуватимуться соціальні зв’язки, як розподілятиметься відповідальність за зміни на краще, як ми будемо створювати спільне майбутнє, в якому захочеться жити та куди захочеться повертатися (адже можливість повернення в довоєнне минуле – це ілюзія; повернутися можна буде тільки в майбутнє, яке ще належить створити).
Шлях додому (або ж шлях до майбутнього) за наших обставин може бути довгим і складним. Але готовність думати і говорити про важливість тут особистого внеску (від міркування в ключі «Що я можу зробити, аби допомогти повернутися або реінтегруватися?» – до готовності присвятити частину власного життя відбудові країни) – це добрий маркер.
Третій день конгресу, «Пробудження голосу», фокусувався навколо теми розмови: того, як ми розповідаємо власні історії, як вибудовуємо та трансформуючи наративи, але не в останню чергу, як ми слухаємо, а головне – чуємо. Чи стає нам чутливості та емпатії бодай подумки приміряти someone else’s shoes, чи виходить нам тримати баланс між бажанням бути почутими та готовністю чути. Чи ми здатні примирити такі різні перебуті досвіди, не знецінюючи жоден із них.
Думка деяких спікерів про новонабутий потужний міжнародний голос України, на жаль, впирається в сувору реальність, де ми маємо справу з відчутною втомою європейських суспільств від новин про українську війну, ерозією підтримки та ще великою кількістю викликів. У цій ситуації, безумовно, треба міркувати про те, як адаптувати наші наративи та повідомленні для міжнародної аудиторії, але водночас варто дивитися на речі реалістично: ми маємо величезну кількість міжнародних аудиторій, до яких хочемо звертатися і доносити наше бачення, і вкрай мало ресурсів на досягнення цих цілей. Відтак, можливо, варто (і професіоналам культури, і вже точно державним інституціям, відповідальним за публічну культурну дипломатію) чітко розставляти пріоритети та фокусувати зусилля саме на них.
Адже наразі перед нами стоїть вкрай складне завдання – втримати рівень міжнародної уваги до України, та поглиблювати рівень знання та розуміння про нашу країну та її культуру.
Серед дискусійних панелей та неофіційних розмов під час Конгресу Культури постійно виринало слово «майбутнє». І це ще одна добра ознака. Адже, думаючи і говорячи про те, яким воно може бути, як нам не зійти з цієї марафонської дистанції, як зберегти себе та одне одного на цьому шляху, ми щодня поволі наближаємо його.
Зараз годі уявити, про що ми говоритимемо за два роки, під час наступного Конгресу Культури. Попереду точно багато викликів та дуже багато роботи. Але вже зараз очевидно: ця робота, у тому числі й інтелектуальна, буде не лише про практики виживання, але і про відновлення та розвиток.
