7-9 вересня 2023 року відбулась довгоочікувана подія — ІІІ Конгрес Культури у Львові, події, яку проводять раз на два роки. На захід зібралося близько 300 учасників з усіх регіонів України (у тому числі й тих, що перебувають під тимчасовою окупацією російською федерацією), а також інших країн світу (Бельгії, Нідерландів, Чехії, Польщі, Бразилії, Японії, Боснії та Герцеговини, Угорщини).
Конгрес Культури є майданчиком для рефлексії щодо актуальних питань у сфері культури і поза нею. Зокрема перший Конгрес «ПЕРЕХІД 1989» (2019 рік) висвітлював досвід останніх 30-ти років (від падіння Берлінського муру), другий Конгрес «СЦЕНА МАЙБУТНЬОГО» (2021 рік) — об’єднав учасників з України й Центрально-Східної Європи для вироблення спільної візії майбутнього культури. А третій Конгрес «UKRAINE! UNMUTED: УКРАЇНА БЕРЕ ГОЛОС» сфокусувався на нових реаліях та викликах, що постали перед українським суспільством та зокрема сферою культури після 24 лютого 2022 року. Ідеться про означення різних досвідів переживання війни; діяльність культурних інституцій та міграцію; пошук відповідного актуальній ситуації словника; формування українцями наративу про себе; культуру як загрожений простір, а водночас і як простір сили, дії та боротьби; травму й роботу із нею тощо.
ІІІ Конгрес «UKRAINE! UNMUTED: УКРАЇНА БЕРЕ ГОЛОС» містив три блоки дискусій «Мова війни», «Міграція», «Пробудження голосу», супровідну програму «РАЗОМ» та мистецьку програму «Український Зріз».

Ураховуючи специфіку умов сьогодення, ВІДКРИТТЯ ІІІ КОНГРЕСУ КУЛЬТУРИ відбулося нетрадиційно — із хвилини мовчання за тими дієвцями культури та захисниками України, голоси котрих затихли на війні, щоб продовжував надалі звучати голос української культури.
Під час вітального слова директорка Інституту стратегії культури Юлія ХОМЧИН зазначила: «Ми втрачаємо багато світла, щоби врешті вийти на нього. Наш обов’язок перед собою, перед тими, кого вбила росія (тепер і раніше, впродовж століть), і перед усім світом – зробити UKRAINE! UNMUTED. Україна бере голос». Водночас, т.в.о. Міністра культури та інформаційної політики Ростислав КАРАНДЄЄВ наголосив на необхідності об’єднання людей та інституцій, що проявляється у спільнодії, та виробленні плану дій повоєнного розвитку сфери культури. Начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим КОЗИЦЬКИЙ підкреслив вагомість ролі людей як носіїв української культури і представлення її у світі. Він зазначив, що Україна взяла голос і про нас говорять не лише тому, що ми вмираємо во ім’я України, а й тому, що ми живемо во ім’я цілого світу. Ректор Національного університету «Львівська політехніка», професор Юрій БОБАЛО зазначив про потреби української молоді розвиватися у контекстах європейської культури, а не «русского міра» й окреслив наявні можливості підтримки розвитку культури у студентському середовищі. Перший заступник міського голови Львова, заступник з економічного розвитку Андрій МОСКАЛЕНКО означив ключові аспекти сучасного вибудовування нових інституцій культури міста і навів успішні приклади, які дають жорстку, сильну відповідь на новітні виклики. Виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр СУШКО зазначив, що ми перебуваємо у стартовій точці дуже важливої зміни щодо української культури: відбувається передвідкриття нашої культури самій собі та цілому світу. Директорка Фундації ЗМІН Христина БОЙКО зазначила, що культура — це і зброя, і аптечка, з огляду на це так важливо підтримувати розбудову спільнот культури, які нарощують екосистему.
Також цьогорічний Конгрес Культури став майданчиком, на якому дієвці культури України, об’єднавшись, висловили свою позицію щодо актуальних процесів у сфері культури на рівні держави. Так, було озвучено Лист на підтримку призначення Юлії Федів на посаду Міністра культури та інформаційної політики України, який підписали представники(ці) команди, кураторської групи, слухачі Конгресу.

Традиційно відкриття Конгресу Культури містило інспіраційну складову. Цього року інспіраційне слово промовили двоє дієвців, які стають на захист української культури як на міжнародних майданчиках, так і безпосередньо на фронті — правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, відзначеного Нобелівською премії миру (2022), Олександра Матвійчук та письменник, художник, офіцер Анатолій Дністровий. У виступі Олександри МАТВІЙЧУК ішлося про права людини в Україні та регіоні ОБСЄ, документування порушень під час війни в України, необхідність адвокувати на міжнародному рівні покарання російської федерації за воєнні злочини в Україні. Завершила свій виступ інспіраторка словами вченого, релігієзнавця Ігоря Козловського (якого не стало буквально перед Конгресом): ««Бумеранг любові» продовжує наше життя і наповнює його сенсом. Саме тому, що ми люди. А люди мають людський вимір свого життя. Цей вимір має назву — любов» (повний текст виступу доступний за посиланням — «Люди все більше поводяться не як носії цінностей, а як споживачі» / https://bit.ly/45FrKQg). Анатолій ДНІСТРОВИЙ розкрив питання дерусифікації, потреб оцифрування українського контенту, розуміння функціоналу актуальної української культури в умовах війни і того, як діяти на глобальному рівні. Крім того, інспіратор наголосив на необхідності здійснення культурного самопізнання, адже суспільство повертається до власних історичних джерел, надихається та переосмислює сучасність через приклади минулих поколінь українських митців. У промові відзначено, що «карколомне світоглядне зрушення на тлі подій війни перетворило енергію актуальної української культури в пружину, яка постійно стискається і вистрілює», і культура — це вже значно більше, аніж галузь чи сектор, вона стала «дієвою динамічною субстанцією», котра здійснює вагомий вплив на аудиторію (повний текст виступу «Актуальна українська культура: свідок, оберігач, комунікатор» доступний за посиланням — https://bit.ly/3sL63Q8).

ДЕНЬ 1 — «МОВА ВІЙНИ» / 7 вересня

Війна, воєнна агресія, серед іншого, є кризою називання. Звичні нам інструменти мови виявляються безсилими і непридатними серед нової для нас реальності, яка виходить поза межі уяви та розуміння. З’явилися геть нові реалії, але й навіть ті, що були для нас знані, набули небаченої інтенсивності.
Які семантичні зсуви відбуваються у звичних нам словах? Які у них з’являються значення-тіні, які виникають нові асоціації? Які з наших слів ми більше не зможемо вживати метафорично чи грайливо? Які не зможемо вживати взагалі? Які нові навички комунікації у нас з’явилися — у приватному та публічному спілкуванні? Чи і наскільки перекладним є наш мовний досвід війни росії проти України? Що може література — дуже суб’єктивне, емоційне письмо — вдіяти перед лицем воєнних випробувань? Нарешті, що — попри наші номінативні зусилля — лишається неназваним, перебуває у сфері мовчання? Ці та інші запитання у перший день Конгресу перед спільнотою поставили куратори блоку «Мова війни» — завідувачка кафедри культурології Гуманітарного факультету Українського католицького університету Зоряна РИБЧИНСЬКА та поет, перекладач Остап СЛИВИНСЬКИЙ. Це було три дискусії й розмова, а також дискусія й адвокаційний діалог в супровідній програмі РАЗОМ.

Під час дискусії «ПЕРЕКЛАДАЮЧИ ДОСВІД ВІЙНИ», яку модерував Остап СЛИВИНСЬКИЙ, іноземні гості, голоси Конгресу (соціальна антропологиня Діанна ВОННАК (Угорщина), дослідник японської літератури, журналіст Роберт КЕМПБЕЛ (Японія), практик культури, письменник, видавець Кшиштоф ЧИЖЕВСЬКИЙ (Польща)) поділилися своїми спостереженнями та досвідом, яким є переклад та/або видання іншими мовами книги «Словник війни», укладеної Остапом Сливинським. Зокрема було зазначено, що сьогодні українці через повернення до української мови додають нової енергії і в культурному середовищі. Основним завданням для України є не копіювання чужого досвіду, а забезпечення нового прочитання, створення нового типу культури, вибудовування нових цінностей. Досвід війни, політичної заангажованості, пошуку способів донесення правди про війну через літературу знайомий багатьом країнам. Тому попри наявні розбіжності в культурі, японський чи європейський читач із розумінням та зацікавленням ставиться до прочитання війни в українській літературі. Ба більше, знайомство іноземного читача саме з українською літературою спонукає його до подальшого вивчення нашої історії та подій в Україні, пов’язаних з російською агресією. Окрім того, доповідачі рекомендували додати нове слово у «Словник війни» саме українською мовою — «перемога».

Під час дискусії «ЯК ГОВОРИТЬ АГОРА?», яку модерувала журналістка, письменниця, перекладачка і видавчиня Оксана ФОРОСТИНА, спікер(к)и Конгресу (директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» Олеся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр СУШКО, журналістка Радіо Культура, письменниця Олена ГУСЕЙНОВА, есеїстка, поетка, журналістка Марія ТИТАРЕНКО) обговорили те, що відбувається в публічному дискурсі, як змінюються медії і як вони впливають на нас, як «заломлюється» мова і що проявляється у цих «складках», про складність адаптування української мови під іноземного слухача. Зокрема учасниці(ки) зустрічі наголосили на тому, що Агора ніколи не буде сприймати війну росії проти України з геноцидними ознаками як геноцид, бо цей термін вже зайнятий. Словник потрібно наповнювати новими словами. Ми є свідками динамічної трансформації української мови, посилення воєнізованості лексики (зокрема через доповнення такими словами як «байрактарити», «бавовна», «могилізація», «стінгерити», «притулити», «джонсонюк»). Разом із тим в умовах кризового зростання Україна істотно підвищила свою пізнаваність у світі, відбулося включення України як частини певної спільноти — Україна в Європі стала частиною «ми». Водночас у ході дискусії було вказано на необхідність пошуку точок стикування спільних наративів, щоб донести своє бачення у світі й бути почутим та ефективно використовувати впізнаваність України.

Під час дискусії «ПРО ЩО МИ МОВЧИМО?», модераторкою якої була журналістка, керуюча партнерка PR-аґенції «Bagels & Letters» Іванна СКИБА-ЯКУБОВА, учасники(ці) (письменниця, правозахисниця Лариса ДЕНИСЕНКО, психіатр, психотерапевт, психоаналітик Роман КЕЧУР, арт-критик, куратор, дослідник Борис ФІЛОНЕНКО, танцівник, перформер, режисер, хореограф Віктор РУБАН) обговорили особливості, силу та значимість мовчання у різних контекстах, де воно перетворюється на замовчування, і як з цим працювати. Зокрема розглянули різні прояви мовчання залежно від трьох складових: частоти (про різні досвіди), хвилі (задіяність в інформаційному просторі), сховку (історія замовчування в родинах через страх). Відзначено, що травма є всередині мовчання: ми знаємо всередині себе, про що ми мовчимо. А правда, яку ми можемо сказати, потребує певного естетичного оформлення, щоб не травмувати.

В останній розмові першого дня Конгресу «ПИСЬМО ВІЙНИ: МІЖ НАДІЄЮ І ЗНЕВІРОЮ, МІЖ «Я» І «МИ», модерованій Остапом СЛИВИНСЬКИМ, гості (філологиня, перекладачка, літературознавиця Алла ТАТАРЕНКО, журналістка і поетка Нерміна ОМЕРБЕҐОВИЧ (Боснія і Герцеговина)) шукали відповіді на запитання: що робити з люттю, ненавистю, бажанням помсти? Як література та мистецтво мають поводитися стосовно них? Що таке чесність мистецтва перед лицем воєнного досвіду? Балканський досвід пережиття війни є близьким до українського. Агресія росії проти України змусила митців по-іншому подивитися на війну і це відображається у творах балканських та українських авторів. Спікер(к)и висвітлили наслідки нав’язаного миру у Боснії та Герцеговині (Нерміна ОМЕРБЕҐОВИЧ) та свої перестороги щодо подальшого майбутнього України загалом та сфери культури зокрема.

ДЕНЬ 2 — «МІГРАЦІЯ» / 8 вересня

Виїзд, повернення, тривання. Плутаючись у словах та визначеннях, ми все більше спираємось на нові досвіди, у тому числі досвіди міграції. Упродовж останнього століття українці мігрують і повертаються, а отже закономірно приносять свою культуру в інші національні культури і відповідно навпаки — повертаючись в Україну, привозять сюди і культурний досвід інших країн. Міграція, спричинена останньою військовою агресією росії проти України, змінює культурну мапу нашої країни і світу загалом, формуючи абсолютно новий досвід української культури. Адже таких масових міграційних процесів, спричинених війною у цьому столітті, Європа ще не спостерігала. Так окреслили інтро у свій блок «Міграція» куратори — поет, музикант, менеджер культури Григорій СЕМЕНЧУК і театральна продюсерка Вероніка СКЛЯРОВА.
Варто зазначити, що культура — це завжди про середовище, а зміна середовища призводить і до певних, часом надто кардинальних змін у напрацьованих культурних практиках. Важливою є й унікальність досвіду тих, хто формує новий культурний ландшафт територій, які пережили тимчасову окупацію, або залишається чи повертається до своїх «гнізд», котрі й далі залишаються безпечними лише умовно. Не менш важливим є обміркувати майбутнє нашої культури крізь оптику її переміщень у різних напрямках. Відповідно мапування персональних та інституційних досвідів у зустрічах другого дня ІІІ Конгресу Культури супроводжувалося мапуванням викликів. Маршрути міграції, означені на подіях цього блоку, супроводжувалися фокусом на повернення. Хроніки болю перепліталися з вітальністю і надією на краще майбутнє для наших «українських птахів». Другий день Конгресу містив чотири дискусії в основній програмі та модеровану розмову та презентацію в супровідній програмі РАЗОМ.

Під час дискусії «АРХІПЕЛАГ: НОВІ ОСТРОВИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА СВІТОВІЙ МАПІ», яку модерувала критикиня, редакторка, журналістка Дарія БАДЬЙОР, спікери (письменниця, перекладачка, редакторка Олеся МАМЧИЧ, кінорежисерка, сценаристка Жанна ОЗІРНА, художник Павло МАКОВ) обговорили персональні досвіди дієвців культури зі сфери кіно, літератури, мистецтва, зокрема як негативні причини релокації можуть стати поштовхом до позитивного майбутнього. Теперішня вимушена міграція з точки зору культури — це вихід за межі, який може закінчитися великим «вибухом культури» в майбутньому. Однак цей процес потребує відповідної підтримки. У сучасних кризових умовах українські дієвці культури залишилися сам на сам з ризиками війни. Відсутність української держави в культурній політиці відчувається значно гостріше, аніж до війни. До прикладу, ми є свідками того, як зникає українське розважальне кіно. Без державної підтримки воно зникне остаточно. Наразі митців рятують виключно приватні ініціативи, однак цього недостатньо. Варто не забувати, що державі потрібна культура для того, щоб вона продовжувала залишатися державою, особливо в період війни. Країна-агресор усвідомлює цінність культури як складової пропаганди та поширення ідеї «русского міра», тому усіляко її підтримує та просуває. Окрім того, спікери наголосили на потребі фільтрації якості культурного продукту, загрозі прийняття українським суспільством тоталітарної айндентики (як Батьківщина-Мати у Києві).

Під час дискусії «ВИРІЙ ЧИ ЗОНА ОСІДЛОСТІ? ПОЛІТИКИ (НЕ)ПОВЕРНЕННЯ», котру модерувала голова правління Коаліції дієвців культури Ірина ПОДОЛЯК, гості (заступниця Міністра розвитку громад, територій та інфраструктури України Олександра АЗАРХІНА, культурна менеджерка, ексзаступниця очільника МКіП Галина ГРИГОРЕНКО, Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим, правозахисниця Таміла ТАШЕВА, психіатр, психотерапевт, психоаналітик Роман КЕЧУР) зосередились на тому, як повернути додому дієвців культури, які стратегії, методи та механізми наразі працюють на повернення в Україну (і чи існують такі сформовані стратегії загалом?). З огляду на складність процесів обліковування українців, які через війну покинули свої домівки і виїхали за кордон, зараз важко говорити про кількість і професійне різноманіття представників(ниць) сфери культури, які мігрували. Затягування війни залишає все менше шансів на те, що усі мігранти сфери повернуться назад в Україну. Попри все вкрай важливо здійснювати внутрішню роботу всередині країни для забезпечення сприятливих умов розвитку культури. Зокрема варто переглянути наявні мережі інституцій, роботу державних органів влади в системі культури, здійснювати пошук вибудови «мостів сенсів». У ході дискусії було наголошено на тому, що люди ніколи не повертаються у минуле, люди повертаються у майбутнє, у мрію. Тому українцям, які виїхали, треба це дати. Митці, які залишаються в Україні, відзначають потребу глядачів у їхньому продукті, адже він для них виконує й терапевтичну роль в умовах війни. І це варто враховувати державним органам влади. Окремо в дискусії піднімалося питання про важливість комунікації української сторони з кримськими татарами, які залишилися на території АР Крим, визначення їхньої ролі після війни в Україні.

Під час дискусії «ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНІ СЕНСИ», модерованої культурологинею, культурною менеджеркою Богданою БРИЛИНСЬКОЮ, учасниці зустрічі (директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся МІЛОВАНОВА, директорка музею «Територія Терору» Ольга ГОНЧАР, менеджерка культури, керівниця Театру Лесі Українки Ольга ПУЖАКОВСЬКА, театральна продюсерка Вероніка СКЛЯРОВА) обговорили власний досвід релокації культурних інституцій та переміщення всередині країни, окреслили нові досвіди культурних інституцій без прив’язки до певних локацій. Дієвці культури попри загрозу власному життю на сході України рятували культурне надбання регіону, намагалися і досі намагаються вберегти цілісність колективів, продовжувати діяльність релокованих інституцій. З іншого боку, на заході країни їхні колеги, згуртувавшись, створили майданчики для надання як гуманітарної допомоги, так і налагодження мостів співпраці, як-от Львівський кризовий центр. Війна згуртувала митців, менеджерів усіх регіонів України, у нових умовах вони вчаться по-новому існувати та працювати — як окремі особистості та як представники інституцій культури.

Під час дискусії «BIRDWATCHING: ЯК ЗМІНИВСЯ ОБРАЗ УКРАЇНИ ЗА КОРДОНОМ», модератором якої був заступник гендиректора Українського інституту, правозахисник Алім АЛІЄВ, присутні (кураторка, проєктна менеджерка Єва ЯКУБОВСЬКА, журналістка, режисерка, фрілансерка Аполена РИХЛІКОВА, директорка Відділу культури Нижньосілезького маршалківського управління Ольга ХРЕБОР (Польща), заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Андрій ЯЦІВ) заторкнули такі питання: якими нас бачать і відчувають наші партнери, як українці за кордоном можуть ставати там сильними голосами. Нині змінився фокус і масштаб діяльності дієвців культури у співпраці з міжнародними партнерами. Водночас іноземні партнери зазначили, що після повномасштабного вторгнення росії в Україну в них відбулося переосмислення цієї війни, яка була менш помітною до 2022 року, привілеїв життя у мирі, а також переосмислення їх самих як людей, котрі живуть подалі від зони конфлікту. Це спонукало іноземців активніше включатися у питання війни росії проти України не тільки з позиції дієвців культури, але і як звичайні громадяни, які почали займатися волонтерською діяльністю та допомогою українцям біженцям. У європейців змінюється образ українців, вони набувають суб’єктності. Російська пропаганда, економічні питання все ще впливають на сприйняття українців у світі. При цьому варто не забувати: українці самі для себе є адвокатами як у своєму позиціонуванні, так і у використанні нових можливостей за кордоном. Українці останньої хвилі міграції порівняно з попередніми хвилями є більш проактивними за кордоном у донесенні своєї позиції, свого голосу, в культурній сфері зокрема. Водночас у Європі змінюється парадигма з «лише українська війна» на «наша спільна війна». Це також відображається і в культурній сфері в налагодженні міжнародних зв’язків.

ДЕНЬ 3 — «ПРОБУДЖЕННЯ ГОЛОСУ» / 9 вересня

В інтро до дня курторка блоку Іванна СКИБА-ЯКУБОВА, культурна менеджерка, керуюча партнерка PR-аґенції «Bagels & Letters», пише: «У калейдоскопі способів буття та ідей нам доводиться вишукувати спільне й налаштовувати власний голос так, аби на різних регістрах, для слухачів у різних країнах світу наша історія була чутна у своїй правдивості. Як нам поставити нашу історію в центр, давши кожній іншій історії право так само бути у центрі, перестати мислити категоріями периферій?
Пробудження голосу — обережна робота. Голос, довго затиснутий, може спершу звучати надривно. Звинувачувати, зриваючись на тонкі ноти. Непевно хитатися на вібраціях. Завмирати. Хрипіти. Досвідчений фоніатр знає, як легко зболений голос знову може впасти у прірву тиші. А досвідчений оповідач завше запитує слухача: а яка твоя власна історія? на якій ноті завмирає твій голос?
Хто сьогодні говорить? А хто мовчить? Хто виграє від цього говоріння? Хто говорить з позицій сильного? Чому той, хто мовчить, мовчить? Як не програти, вдаючись до мовчання? Чому хтось звинувачує — а хтось виправдовується? Є десятки складних питань, які мусимо тримати у фокусі, говорячи до інших спільнот світу, й, навіть знаючи відповіді, не завжди знаємо їм застосунок. Та насправді — чи ці питання не є нам уже знайомими зі звичного говоріння поміж людьми? Хіба ми уже не знаємо, що говорити – завжди означає «слухати», і що інший, до якого говориш, — це завжди трошечки «ти»…»
Тематичний блок «Пробудження голосу» складався з двох дискусій та декількох розмов. Завершила день підсумкова розмова про Конгрес.

Під час дискусії «СПОЧАТКУ БУЛО ЗАПИТАННЯ. ЯК БУДУВАТИ МАТРИЦІ СОЛІДАРНОСТІ В РЕГІОНАХ «ВЗАЄМНОГО НЕЗНАННЯ», яку модерувала Іванна СКИБА-ЯКУБОВА, спікер(к)и (директорка Goethe-Institut у Сальвадорі Фрідеріке МОШЕЛЬ (Бразилія), заступник генерального директора Українського інституту, правозахисник Алім АЛІЄВ, журналістка, Лабораторія журналістики суспільного інтересу Наталка ГУМЕНЮК, культурна критикиня, журналістка, кураторка Катерина БОТАНОВА, кураторка, культурна менеджерка, Port.agency Катя ТЕЙЛОР) обговорили тему трансформації досвіду говоріння українців зі світом під час війни, налагодження діалогу з країнами Латинської Америки та Африки, переосмилення (пост)колоніального досвіду. Упродовж тривалого часу здебільшого українці не були зацікавлені історією великої частини світу, насамперед країн Латинської Америки та Африки. Однак це потрібно змінювати в пошуках нових партнерств та підтримки України. Зокрема Україну та країни т.зв. Глобального Півдня об’єднує наявність колоніального досвіду. Останніми роками відбувається перегляд цього досвіду. Деколоніальність є зміною мислення, переусвідомлення себе і будови світу. Проте ми досі один для одного залишаємось незвіданими. Більше того, сильний вплив російської пропаганди у згаданих регіонах формує негативний імідж України серед місцевого населення. Трагедія і біль породжує емпатію — й на основі цього потрібно будувати розмову з цими країнами. Однак розмова з великими наративами зараз для України не спрацює. Варто краще вивчати їхню історію і травматичний досвід, відкривати для себе цю культуру, через досвіди знаходити точки порозуміння. Погано генералізувати, узагальнювати — маємо говорити не про моногенність, а про гетерогенність. У цьому контексті культура виступає ефективним комунікатором, про що свідчить досвід спікерів у представленні свого культурного продукту на теренах Латинської Америки й Африки.

Під час дискусії «ГОВОРИТИ ІНАКШЕ. ЯК ЗМІНЮВАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ З ПЛИНОМ ЧАСУ», яку вела культурна критикиня, журналістка Анастасія ПЛАТОНОВА, учасники(ці) (гендиректор Українського інституту Володимир ШЕЙКО, в.о. гендиректорки Музею Ханенків Юлія ВАГАНОВА, директорка Мистецького арсеналу Олеся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА, режисерка, співдиректорка Theatertreffen Олена АПЧЕЛ) обговорили, як Україна творить і трансформує свою оповідь у міжнародному полі, що ми могли би зробити інакше раніше й що мусимо допрацювати сьогодні. Останнім часом спостерігаємо розсинхронізацію міжнародних комунікацій України, відсутність політики стратегічних комунікацій / одного голосу. Український голос прозвучав дуже гучно на міжнародній арені, водночас варто не втратити темп зацікавленості українською культурою і не перенасичити нею глобальний контекст. Як досягти цього балансу, питання залишається відкритим. Водночас треба говорити про конкурентоспроможність української культури, її капіталізацію і виклики, які стоять перед нею. Серед них: пошук способів донесення меседжів для різних, всіх аудиторій за кордоном; загроза надмірного зловживання фактором свого болю через війну; рівень конкурентоспроможності вітчизняних культурних проєктів, які презентуються поза межами України. У підсумках дискусії було зазначено, що першочерговим завданням у сфері культури в Україні є формування сталих інституцій культури, тренінгових майданчиків, формування мереж здобування нових знань, затребуваних часом, лише наступними кроками є комунікація, наративи.

Під час розмови «ЧИ ПРИПИНИЛИ ВИ ПАЛИТИ ЧЕХОВА?» НАЙДИВНІШІ ЗАПИТАННЯ», яку курувала Іванна СКИБА-ЯКУБОВА, обговорювали «конструктори відповідей» на запитання, які найчастіше звучать від іноземців щодо української культури. Художниця, перформерка, кураторка Алевтина КАХІДЗЕ та письменниця, поетка, перекладачка Гаська ШИЯН спільно з учасниками Конгресу провели розмову в досить незвичному форматі – пробували відповідати на ці поширені запитання від імені чотирьох образів: борця, медіатора, туриста і садівника. Як результат, розмова відбувалась жваво і до пошуку відповідей був залучений кожен її учасник. Людині, яка живе у безпеці, стабільних умовах за кордоном, важко зрозуміти українців нині. Досить часто для іноземців війна в Україні — це не боротьба за демократичні цінності, власну ідентичність та існування держави, а для них це тимчасові незручності з подорожчанням цін на продукти й енергоносії, клопіт з мігрантами, «конфлікт», який потрібно швидко примирити. Досить поверхневе сприйняття іноземцями війни росії проти України породжує й поверхові запитання на кшталт: «Чи не здається вам варварством утилізація російських книжок, як це відбувалося під час блекаутів у Києві?», «Коли після перемоги українці повернуться додому і не побачать там свого улюбленого пам’ятника Пушкіну, що ви їм скажете?», «Чому у вас вулиці, які були названі іменами російських діячів, перейменовують іменами українських націоналістів, які вбивали євреїв?», «Чи не було б добре на дитячому заході станцювати український танець під російську музику — як символ примирення між народами?». Водночас незнання історії трапляється й серед українців; є такі, що досі не можуть однозначно відповісти на подібні запитання.

Під час розмови «ВАЛІЗКА НА ВИЇЗД». ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ДЛЯ МЕНЕДЖЕРОК(ІВ), ЯКІ ХОЧУТЬ ПРЕЗЕНТУВАТИ СВІЙ ПРОЄКТ ЗА КОРДОНОМ», курованій культурною менеджеркою, директоркою Post Bellum Ukraine Євгенією НЕСТЕРОВИЧ, спікерки (програмна директорка Конгресу Культури Ліда ДУДА, проєктна менеджерка, Music Export Ukraine Альона ДМУХОВСЬКА, керівниця відділу проєктів у Театрі Лесі Українки Вікторія ШВИДКО) запропонували практичні й концептуальні поради, лайфхаки з власного досвіду, які труднощі трапляються в масштабуванні культурних проєктів на міжнародному рівні та як долати ці складнощі. Експорт кар’єри — це про масштабування кар’єри. Вітчизняним митцям необхідно здійснювати глибинну стратегічну підготовку перед виїздом за кордон, оскільки посилюється конкуренція через іноземних учасників. Зокрема вони повинні враховувати: контекст (ЦА культурного продукту); специфіку бюрократичних процедур; формат подачі продукту (обстоювання своїх меж і кордонів, цілі проєкту); фактор партнерства (пошук партнерів, фінансування, протоколювання проговореного між сторонами тощо).

У ПІДСУМКАХ ІІІ КОНГРЕСУ КУЛЬТУРИ (модераторка Анастасія ПЛАТОНОВА) спікер(к)и — директорка Інституту стратегії культури (основного організатора Конгресу) Юлія ХОМЧИН, куратори конгресових днів Вероніка СКЛЯРОВА, Остап Сливинський, Іванна СКИБА-ЯКУБОВА, куратор мистецької програми, триєнале «Український Зріз», Влодко КАУФМАН, співкуратор програми «Разом» Володимир ШЕЙКО — відзначили актуальність та вагомість Конгресу Культури. В умовах війни українці, дієвці культури знайшли інший спосіб говоріння про себе як всередині країни, так і за кордоном. Їх голоси чути. Через говоріння формується голос. На ІІІ Конгресі присутні говорили, як перекласти свій досвід для інших, що відбувається з дієвцями культури й інституціями, як вони внутрішньо змінюються, що нині відбувається з українцями. Упродовж події учасники(ці) від констатування теперішнього перейшли до формування візії майбутнього. Попри війну надважливо будувати плани на майбутнє у сфері культури. У цих планах має бути місце і простір для амбіцій. На Конгресі дієвці культури спробували вибудувати каркас майбутнього української культури — на кшталт нідерландських урбаністів, які під час війни уже проєктувати амстердамські сади. На завершення Юлія ХОМЧИН додала: «Конгрес Культури — це справа нас усіх, мереживо взаємодій починається саме тут. Закликаю до співпраці і вдячна усім, хто долучився».

Записи подій Конгресу доступні тут:
– День 1 «Мова війни»: https://bit.ly/3ZcT7id
– День 2 «Міграція»: https://bit.ly/3EAdb4D
– День 3 «Пробудження голосу»: https://bit.ly/3Zn5iZS
– спецподія МФ «Відродження», присвячена реформуванню гуманітарної сфери: https://bit.ly/3sTUzKf.
– англомовна версія трьох днів: https://bit.ly/3rbnJ76

ІІІ Конгрес Культури під темою UKRAINE! UNMUTED у Львові організували Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, МФ «Відродження», Українського культурного фонду та Львівської політехніки.
Подія стала можливою завдяки захисникам і захисницям, які від 2014-го і нині боронять Україну.