Напередодні Конгресу Культури ми коротко поговорили з Оксаною Забужко, письменницею та філософинею, учасницею Конгресу, — про культуру як першооснову всього
— Тема Вашого виступу на Конгресі — «Навіщо культура: трагедія сучасної Європи, або до 35-ліття одного есея». Чи можете трішки розкрити тему?
— Ви хочете спойлер? Робити спойлер 30-хвилинного виступу — це псувати від нього всю приємність. Можу сказати тільки, що спробую привернути увагу аудиторії до дуже важливого і дещо забутого — не тільки в Україні, а й у Центрально-Східній Європі — сюжету, про який 1984 року перестерігав Мілан Кундера. Цьогоріч маємо не тільки 30-літній ювілей «оксамитових» революцій і падіння Берлінського муру, а й 35-ліття свого часу цієї відомої програмової статті Кундери — «Трагедія Центральної Європи», в якій він виявився зіркішим і більшим пророком, хоча й сумним, стосовно майбутнього, ніж наші дисиденти й політики-оптимісти 89-го року. У тексті Кундера говорить про поразку Європи як про поразку культури. Це все, що можу наразі сказати для інтриги.
— У дискусійній програмі Конгресу Культури такі питання, як культурні політики, культурна деокупація, діяльність інституцій у цій сфері, культурні трансформації та знакові явища останніх 30 років й ін. Це актуальні теми, водночас іноді можна почути, що розмови про культуру не дають бажаного ефекту. Чому все ж важливо говорити про культуру?
— Зараз ми переживаємо ситуацію, коли ціла сучасна цивілізація увійшла у ступор: про кризу демократії як політичної системи, про глобальну політичну кризу не говорить тільки лінивий. І весь цей Untergang des Abendlandes — «Занепад Європи» або «Падіння Заходу», словами Шпенглера, написаними 100 років тому, — зараз нарешті відбувається на тих рівнях, які автор, хоч не передбачив, але окинув ніби з пташиного польоту. І це все є безпосереднім наслідком саме ігнорування культури як первісного чинника, без якого демократія не працює. Про це попереджав ще Володимир Антонович у ХІХ ст., але українці не знають, хто такий Володимир Антонович, не знають свого ХІХ ст., не знають своєї культури і спадщини. Тож годі сподіватися, що вони скажуть світу: вся справа в тому, що, як говорили наші класики у ХІХ ст., демократія не працює без культури.
— Із цього випливає, що розмови про культуру — не лише про культуру…
— Більше. Ціла наша цивілізація, і політика зокрема, є продуктом певного типу культури. Тут доречно згадати цитату з Фромма — про систему освіти як не передачу знань, а навчання людяності, ретрансляції цінностей: «Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання — те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистости. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами. І вчитель був не лише і навіть не насамперед джерелом інформації — його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві — це стосується і російської комуністичної системи також, — люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині суроґатне почуття вдоволення.<…> Якщо нам не вдасться зберегтиуявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п’ятитисячолітня культура загине. Навіть якщо знання й далі передаватимуться й прибуватимуть».
Культура — це цінності. І якщо ми замінимо передачу цінностей передачею знань — або інформації, як це відбулося, — то цивілізація загине, навіть без катаклізмів. І вже зараз ми бачимо, як все хитається: політика, медії, комунікація, а завтра полетить і економіка…
Уперше текст був опубліковнаий 10 жовтня на ресурсі Zaxid.net.
