Марта Госовська, перекладачка, колумністка — для Конгресу Культури.

«Найбільше я боялася бути чужою: я не знала того кіно, яке знали вони, я не бувала у тих морських містечках, у які їх возили змалечку, у мене не було тітоньок і дядечків у всіх столицях Європи, а найгірше — більшість з них, почувши, що я з України, тільки скрушно кивали і переводили тему на щось звичне — глобальне потепління чи там воєнні конфлікти на Близькому Сході.

Я була для них поза межею інтересів. Мене не було на ментальній мапі їхнього світу. Десь там у Середзем’ї — поміж неозорими степами, якими скачуть люди, незвиклі до Макдональдзів і далекі від хепенінгів Абрамович, люди, які тремтять у візових центрах і доводять митникам, що не мають наміру, перебравшись «туди», за мур, залишитись там назавжди — був мій дім і їм не було до мене діла.

Мені було 16, і я вперше приїхала на молодіжну конференцію до Берліна. Гутентаг, місто свободи, вдихай запах коноплі на повні груди і роби вигляд, що знаєш усі фільми Берґмана по кадрах.

Нас, ясна річ, повели до Стіни і дорогою я захоплено слухала екскурсовода, який сипав датами, власними назвами і цитатами. Я намагалася зрозуміти кожне слово, поки не усвідомила, що він говорить не до нас. Він говорить для себе: невеличкий сухенький чоловічок, якого невідомими вітрами занесло із випаленої сонцем теракотової пустелі у дощовий Берлін, де «хмари затуляють сонце – сьогодні, завтра і завжди». Він розповідає нам, жовторотим дітям, що фізичні мури знести хоч і складно, та можливо, але вони рубцями вростають у свідомість і ще довго фундамент поділу на «свої/чужі» стирчить там, де вже давно нема вартових і колючих дротів. Його звали Руфі. Незвичне таке ім’я, хлопець з Нідерландів так і сказав: «Незвичне ім’я. Для людини. Схоже на кличку собаки.» Він говорив тихо-тихо, але кожне його слово ставало цеглиною у мурі між нами і ними.
Я пам’ятаю цей момент дуже добре: Руфі схилив голову на бік, як пташка, яка от-от дзьобне зернятко, але перед тим хоче його добре роздивитися, і посміхнувся сонцесяйною посмішкою, а тоді так смиренно і тепло сказав, що чує це щоразу, як доводиться називати своє ім’я.

Тоді мій підлітковий мозок, який до смерти боявся бути чужою, блискавично придумав рішення для бідолашного Руфі — змінити ім’я. Моя наївність сягала небачених висот, тоді я була готова пристосовуватись, щоб бути прийнятою. А тепер я розумію, що вздовж муру йти — не рішення. Мур слід ламати. Щоразу вимовлене ім’я, хай яке екзотичне і «не для людини», — це ще одна роздроблена цеглина у мурі між нами і ними. Тепер я гордо диктую своє прізвище по літерах і щоразу пильно вдивляюсь у вічі співрозмовникам: бачу, здається, просвіт в мурі є!»

Congress Organizers