Учасник візійної групи Конгресу Культури Андрій Дахній — завідувач кафедри історії філософії ЛНУ ім. І.Франка, кандидат філософських наук, доцент — про те, яким і чим запам’ятався 1989-й:
Кінець 80-х – початок 90-х років ХХ сторіччя для людей, які тоді жили — спочатку в СРСР, а потім, відповідно, у новоутворених «пострадянських» країнах, зокрема, в Україні — епоха, без перебільшення, неймовірна, незбагненна, унікальна. І рік 1989-й займає в її межах особливе місце — саме він став, як на мене, найбільш насиченим на яскраві події і, в якомусь сенсі, роком вирішальним, переломним, «точкою неповернення» до радянської, комуністичної системи. Звісно, хтось може сказати, що це така собі дуже умовна дата (і наводити як альтернативу, скажімо, рік 1991-й, теж вельми інтенсивний і плідний), і все ж саме її, на мій погляд, можна, хай і пам’ятаючи про певну схематичність, сприймати як точку відліку для нової епохи (деякі аргументи на підтвердження цієї тези наведу нижче).
Перш за все підкреслю банальну річ: події в Україні тих часів не можуть розглядатися у відриві від тих процесів, які відбувалися у Радянському Союзі в цілому.
Щодо окресленого періоду, то, як відомо, попервах у Радянському Союзі відбувалося те, що тодішньою канцелярською мовою означалося як «демократизація суспільства». Тобто тодішнє радянське керівництво насправді хотіло лише трохи «підкоригувати» курс країни (у напрямкові деякої лібералізації — в економічній і соціальній сферах), проте у підсумку процеси вийшли з-під контролю, сказати б, «джин вирвався з пляшки». Для жителів СРСР відбувався, послуговуючись модною нині термінологією, велетенський «розрив шаблону». Радикалізм був неймовірний, хоча тоді, в кінці 80-х, мені, відверто кажучи, зовсім не вірилося, що буквально через декілька років роки ця країна, Радянський Союз, взагалі перестане існувати.
Отже, у 1989-му мені було 22 роки, а тому все переживалося дуже живо, гостро — і назавжди врізалося в пам’ять, причому йдеться як про світлі, так і про темні сторони, які примудрялися між собою химерно переплітатися.
Стосовно «темних» сторін. На рівні побутових речей вражало, приміром, зникнення з магазинів мила і пральних порошків, дефіцит інших найнеобхідніших товарів, пригнічувала тотальна «талонізація», обмеження фінансових можливостей; водночас у цей кризовий час насторожували, скажімо, процеси соціально-психологічного штибу — так, у середовищі легковірних співвітчизників мав місце попросту масовий психоз, який виражався в успіхові «екстрасенсів», на кшталт А. Кашпіровського і А. Чумака: останні «на повному серйозі» у прямому ефірі «лікували виразки» та «заряджали» воду, яка у такий спосіб набувала цілющих властивостей. Були, звісно, темні сторони більш фундаментального штибу: приміром, я виростав і формувався не просто в Радянському Союзі — країні наскрізь ідеологізованій і налаштованій на боротьбу з будь-якими формами інакодумства, але й навчався на вельми «ідеологізованому» факультеті (факультеті журналістики Львівського університету імені Франка), де, наприклад, викладалися такі курси, як «Історія КПРС», «Історія комуністичної преси західноукраїнських земель», спецкурс «Публіцисти ленінської школи» тощо (мушу чесно визнати, що при цьому доводилося бути трохи конформістом); втім, у цьому ж контексті спадають на гадку не лише речі ритуально-формалізовані (як от викладання «ідеологізованих» курсів — це було звичною практикою у всьому СРСР): пригадую, як у ході занять на загальноуніверситетській кафедрі військової підготовки один із викладачів не втомлювався висловлювати філіпіки на адресу братів Горинів, В. Чорновола, інших українських дисидентів, а дехто з професорів у ті турбулентні часи давав «батьківські» поради попросту «не ходити на мітинги».
Тим приголомшливішими і неймовірнішими видавалися ті події, які розгорталися на наших очах, а також їхнє вільне, достатньо об’єктивне висвітлення у ЗМІ. Але йшлося, річ ясна, і про тодішнє тлумачення подій, дуже віддалених у часі — про кардинальний перегляд підходів до історії ХХ сторіччя. Мене особисто шокували сенсаційні публікації в пресі, «неформатні» програми на телебаченні. Але існував і інший пласт. Так, саме в ті роки я зацікавився публікаціями тих західних філософів і інтелектуалів, які в часи панування так званого марксистсько-ленінського світогляду були або невідомими, або перебували під забороною (серед іншого, для мене відкрилися ті автори новітнього часу, якими я згодом докладніше зайнявся професійно: С. К’єркеґор, Ф. Ніцше, Н. Бердяєв, М. Гайдеґґер та інші — до речі, досі пам’ятаю свою радість, коли 1990 року у львівському Будинку книги, що на площі Міцкевича, придбав двотомник Ф. Ніцше: це було чимось на кшталт дива). Завдяки тому «відкриттю шлюзів» ставав доступним дуже серйозний масив знань, знайомство з яким докорінно змінювало мій світогляд. В якомусь сенсі ті зацікавлення кінця 80-х років, можливість у нових умовах, так би мовити, куштувати настільки солодкий «заборонений плід» визначили для мене персонально вибір професії, перехід від сфери журналістики до філософії. І ось тут якраз було багато світлого — все, що було пов’язане з горбачовською демократизацією, «гласністю», відкриттям нового, раніше табуйованого.
Мої тодішні відчуття? Безпрецедентний смак свободи і новизни і пов’язана з цим ейфорія. Змога, а точніше, навіть щастя читати те, що було під забороною, під «сімома замками» — річ, яку важко виразити у словах (ймовірно, це відчуття важко зрозуміти молодій людині наших днів). До речі, у ті роки активно обговорювали статтю московського економіста Н. Шмельова — «Тривоги і надії». Йшлося про конкретний опис економічно-соціальних тенденцій в тодішньому СРСР, але це якось стосувалося і всього іншого. Так от, насправді тривог було обмаль, надій — безліч! У повітрі свобода немовби була розлита. Дивовижне відчуття, немислиме до цього — і для мене, і для переважної більшості моїх співвітчизників. Подібних відчуттів ні я, ні, напевно, усе моє покоління, більше не переживали.
Повертаючись до нашої дати, хотів би лише зробити уточнення: якось так сталося, що у суспільній свідомості 1989 рік закріпився передовсім як рік падіння Берлінської стіни, але насправді у цьому особливому році відбулася ще ціла низка напрочуд важливих подій, а тому падіння стіни видається лише «вершиною айсбергу». Це і виведення радянських військ з Афганістану, і боротьба за свободу китайських студентів на площі Тяньанмень, і протести в Грузії, і «Оксамитова революція» в Чехословаччині, і публікація «Сатанинських віршів» С. Рушді; вперше в історії СССР відбулися масові мітинги і масові ж страйки шахтарів, вразив з’їзд народних депутатів СРСР (пригадую, як на факультеті журналістики і студенти, і викладачі ходили коридорами із ввімкненими радіоприймачами, слухаючи пряму трансляцію заходу; до речі, саме від згаданого з’їзду відкрився шлях до відміни 6-ї статті радянської Конституції — про «керівну і спрямовуючу силу КПРС»); відбулася перша в історії зустріч керівника Радянського Союзу з Папою Римським; саме у 1989 році всі ми ближче познайомилися — з допомогою телебачення – з академіком А.Д. Сахаровим (до цього прізвище вченого доводилося чути – компліментарно – в ефірі «заглушуваних» західних радіостанцій і негативно — в радянському ідеологічному дискурсі; звісно, найбільше вражав сам масштаб особи, інтелектуальна чесність і незламна воля академіка). Пам’ятаю, яким приємним відкриттям було для мене дізнатися, що професор І.О. Вакарчук, тоді ще не ректор нашого університету, але вже депутат Верховної Ради СРСР, входячи до складу Міжрегіональної депутатської групи, мав можливість живого спілкування з Андрієм Дмитровичем.
У будь-якому разі, падіння Берлінської стіни слід розглядати в ширшому контексті. Знаєте, мені з дитинства впродовж багатьох років поспіль доводилося чути прізвища не лише німця Е. Гоннекера (відставка якого стала одним із перших кроків до вирішальних подій у Берліні), але й угорця Я. Кадара, болгарина Т. Живкова, чеха Г. Гусака, румуна Н. Чаушеску (у нас у школі, як, зрештою, по всьому СРСР, мали місце такі речі, як політінформації — це також те, що зараз годі пояснити сучасній молоді) — так от, усі ці лідери у 1989-му позбулися влади, а дехто, як Чаушеску — і життя. Звісно, це був фантастичний урок для мене як для людини, яка виростала й формувалася в тоталітарній країні і, як уже зазначалося вище, не могла уникнути конформізму.
Ну і, звісно, треба враховувати не лише суспільно-політичні аспекти, але й літературно-мистецькі виміри тих подій, причому радикально нове у тому ж таки 1989 році відбувалося не лише на рівні усього СРСР, але й України, чи, точніше кажучи, тодішньої Української РСР. Тобто, скажімо, до події повернення з Заходу Ернста Нєізвєстного і спорудження ним пам’ятника жертвам сталінських репресій, слід додати започаткування у нас фестивалю «Червона рута», заснування Народного руху України, ухвалення «Закону про мову» тощо. Всі ці події 1989 року насправді стали першими кроками на шляху до отримання Україною державної незалежності. Але тоді це було зовсім не очевидним. Не слід ігнорувати і те, що було десь «посередині» — між подіями літературно-мистецькими та суспільно-політичними. До таких «серединних» явищ належали, наприклад, публікація Солженцинівського «Архіпелагу ГУЛАГ», оповідань В. Шаламова, «Жнив скорботи» Р. Конквеста, «1984» Дж. Орвелла, публіцистики Г. Федотова, листів В. Вернадського тощо; до речі, всі ці публікації з’явилися друком в журналі «Новый мир»: саме це видання виявилося для мене в кінці 80-х особливо близьким, хоча в цьому я був не надто оригінальним, позаяк названий «товстий журнал» мав на той час мільйонні тиражі (ніде правди діти: авангардом суспільних і культурних процесів були на той час московські інтелектуали і московські видання; все-таки першими зміни йшли з тодішньої столиці, ліберальні уявлення російських інтелектуалів були вельми суттєвим чинником у справі «розхитування» СССР та його зашкарублих цінностей та інституцій).
У будь-якому разі, 1989 рік став роком надій, віри у незворотні зміни, у можливість свободи…
Уперше текст опублікований 8 серпня на ресурсі Zaxid.net, що є інформаційним партнером Конгресу Культури.
