Медіа-експертка Марта Більська — про те, як формувалося власне «Я», коли світ «розлітався на друзки» і захоплював безмежністю:
«Матиму сміливість сказати, що вважаю покоління, підлітковий вік якого припав на злам 80 і 90-х, унікальним. У момент, коли ти вирішувала, якою людиною будеш, у момент, коли біологічні процеси зводили з розуму більше, ніж психологічні, — світ довкола розлітався на друзки. Все, що було істиною, стало великою неправдою. Все, що було солодким підпільним знанням, — незаперечністю. Не було основи — це навчило нас нічому не довіряти і покладатися тільки на своє «Я». Але ж «Я» теж було не сформоване!) Багато музики, багато книжок, багато кінофільмів — всього раптом стало так багато, що я досі скучаю за почуттям Захоплення Перед Безмежним Світом. Здавалося, тепер ми перевернемо світ. Гребля прорвалася. Було модно бути бунтарем. Було привабливо ходити Неформальним. Інтелектуали майже завжди = богема. А богема = люди, що впливали на думки міста. Гроші не були в ціні. І в економічному, і в моральному значенні. Відбувся нервовий еволюційний стрибок — як портал в часі і просторі відкрився. Недострибок. Бо таки ми були недосвідченими і недовченими дітьми. Немов не готовими до Європи і відкритих можливостей свободи. Приблизно, після 98-го у мене з’явилося відчуття — Ми програли. Ми побавились з культурні процеси, але не захопили ними інших. За спробу — дякую, але затія — не вдалась.
Але я також матиму сміливість додати, що покоління, яке в час цього зламу жило у Львові, пережило його набагато м’якше і цікавіше: ми мали більше доступу до інформації зі світу, через польські і словацькі медіа, через австро-угорські традиції бабусь в капелюшках, через сам Львів, в якому (я знаю, бо такими були мої батьки) ходили в тертих джинсах, грали джаз, організовуючи репетиції прямо вдома, і читали втіхаря передруковані невідомо на чому заборонені книжки. Львів’яни зустріли 1988-1989 роки не «Ого! Невже?», а «Ну нарешті!»).
