Ці жінки втілюють розрив і зв’язок одночасно — у найрадикальнішій формі. Попереднє «я», цивільне життя, старі імена й ролі — чи усе це було знищено до стану ex nihilo?..

Вони не дозволяють цій порожнечі себе поглинути, а вбудовують військову ідентичність у своє онтологічне ядро, з якого творять нових себе, новий голос і нові зв’язки. Творення більше не виключно чоловіче/боже привласнення; це жінки, які народжують (себе й нові сенси) із своєрідної порожнечі, яку принесла війна, й водночас ця порожнеча стала простором для нової, раніше немислимої версії себе. Вони не просто «голос війни», а філософська й екзистенційна відповідь на головне питання: що залишається, коли все розривається.

Що може, що повинна - і чи повинна - «культура» в часи, коли донедавна ще визначальний лад стрімко занепадає, а для інших загально визнаних орієнтирів навіть неможливо розгледіти обрисів?

Чи має «культура» достосовуватися до хаосу суперечливих і переважно немічних дискурсів, чи намагатися виробляти інші, нові дискурсивності?

Як обходитися з крахом нормативностей, чи пропонує альтернативні?

Реєструвати, спостерігати, описувати, викривати, оскаржувати, оплакувати, розпачати, застерігати, протестувати? Консервувати, конспектувати, каталогізувати, катастрофізувати? Анґажуватися, бунтувати, еволюціонувати, просвічувати, супервізувати? Посісти суперпозицію чи стати в мегапозицію? І як міняється сама система «культури» в нашому світі без правил?

Ми цінуємо звʼязки і боїмось розривів. Настільки, що стали неконструктивно обережними в своїй критичності. Нам дійсно потрібні аватарки, онлайн-дистанція, маски, щоби говорити критично? Не всі конфлікти руйнівні — іноді потрібно створити конструктивний розрив, щоб припинити рух по колу і знайти рішення хронічних проблем.

Над розривом працюватимуть маски Міста, Надії та Смерті в інсталяції Костянтина Зоркіна «Іменем міста».

У час війни пам’ять стає не лише тим, що зберігає минуле, а й тим, що тримає нас разом. Вона формується у тиші ранкового ритуалу шани та вдячності, у назвах вулиць, у свідченнях та проєкціях майбутнього, - і водночас зсувами, які оголюють незбіги досвідів між містами, поколіннями, спільнотами.

Львів і Харків, два вузлові міста українського культурного ландшафту, сьогодні особливо виразно показують: пам’ять не є ані цілісною, ані завершеною. Вона розплітається й переплітається наново: у переосмисленні радянської спадщини, у появі нових освітніх програм та громадських ініціатив, що намагаються створити нову мову пам’яті

Ця розмова — про ро_зав’язування вузлів пам’яті. Про те, хто і як формує наші майбутні способи пам’ятати; як виникають зв’язки, здатні втримати нас у спільності; і що робити з тими розривами, які вже неможливо приховати.

Втрати дому, сенсів, людей стали настільки частими й близькими, що змінили наше щодення.

Близькі, далекі історії втрат та прощань роблять нашу психіку більш стійкою та жорсткою, вмикають своєрідний резистор від емпатії та співпереживання.

Страх, біль, залишення і вдячність стали новим фундаментом життя та єднання.

Поряд із культурою, пам'яттю і надією спільний біль та досвід втрати теж є тим, навколо якого можна вибудовувати ідентичність.

Чи є місце для «культури» в медіа, коли інформаційна домінанта — війна, а читацька увага часто звужена до новин про прильоти у власному районі? Чи вистачає уваги аудиторії на вдумливі матеріали про культуру в обставинах, коли ми щодня мусимо аналізувати складні питання міжнародної політики чи розвитку дій на фронті?

Яку роль зіграли медіа для культурного процесу, розірваного повномасштабним вторгненням?

Чи потрапляють теми з царини культури в фокус уваги аудиторії військовослужбовців?

Як загалом говорити про культуру на 12-му році війни?

/Досвід втрати — це також досвід любові./

Ті, хто поїхав, і ті, хто лишився — цей поділ здається очевидним.

Але чи справді він настільки лінійний?

Біографія однієї людини може містити в собі численні досвіди відʼїздів та повернень.

Як класифікувати чи структурувати ці досвіди — і як про них рефлексувати у мистецтві?

«Іменем міста» — ця назва схожа на початок заклинання. Але чи це воно?

Ми говоримо від імені міста, створюємо в його ім’я та закарбовуємо його іменем те, що створюємо. Наша присутність у місті тут і зараз історична, а процеси, які запускаються та підтримуються завдяки цій присутності, є підтвердженням нашого права на голос. Ми прислухаємось до голосів з минулого, але намагаємось не загубити в їхньому шумі власні голоси. Чи не поглине тиша сказане нами? Чи пробʼється воно до майбутнього?

Корабель, названий іменем міста, стоїть біля небезпечних берегів. У його трюмі точиться складна, але необхідна розмова. Коли руйнівні стихії б’ють у залізобетонні борти, ламають щогли та рвуть вітрила, команда спускається всередину і починає розмову. Вона відлунює від стін, заплутується у стелажах — зрізах пам’яті. Трюм навколо наповнений символами пам’яті міста-города: передусім це Смерть та Надія, між якими відбувається життя. Герої проєкту — Птах, Смерть, Людина, Город, Чорна Діра, Книга, Квітка — говорять замість нас те, що ми самі часто не можемо вимовити без маски. Маски тут — спосіб перевести болючу розмову в умовний вимір, де можна засвоювати пережите та моделювати майбутнє.

Місця героїв-масок навколо столу зараз вільні. Кожен може спробувати сісти за цей стіл-пейзаж, який перетинають дві ріки, і відчути, як у цьому «місті-намисті» все взаємопов’язане — достатньо змінити одну ланку, щоб зрушити іншу або трансформувати все. Також ви можете роздивитись полиці пам’яті: знайти серед закритих знань декілька відкритих і прочитати те, що хоче бути прочитаним при світлі вуличних ліхтарів, які зараз горять лише на виставці.

Однак не забудьте: команда корабля може спуститися в трюм у будь-який момент. Розмова ще не закінчена.

Якими є досвіди міжуніверситетської взаємодії у Львові для підготовки фахівців у сфері культури та креативних індустрій? Як навчальні заклади, державні та приватні, реагують на потреби галузі, контекст російської війни проти України, процес євроінтеграції? Як на відносини між вишами вплинуло долучення до процесу аплікування Львова на титул Європейської столиці культури 2030? Яким є — яким може бути — місце культури в міжакадемічному середовищі, у навчальних програмах та стосунках учасників освітнього процесу? Чи готові академічні спільноти міста до об'єднання задля посилення спроможностей освіти та культури?